— Звести нанівець негативні аспекти, зрозуміло. Гаразд. За годину вирушу до Гліфади, — сказав Ґейбл.

— Часу маємо небагато, — попередив Бенфорд. — Я сказав росіянам, що ми поспішаємо. Рахунок іде на дні, години.

— Нарва, — сказав Ґейбл. — Естонія. Господи помилуй.

***

У кабінеті Зюганова по стійці смирно стояло двоє грузинів, дивлячись в одну точку на стіні над головою гнома. Це були chistilshchiki середнього рангу, найманці з Управління В СВР, мокрушники, спадкоємці Відділу спеціальних завдань генерала Павла Судоплатова, який впродовж чотирьох десятиліть прибирав ворогів совєтів як удома, так і за кордоном. Зюганов узявся читати щойно отриманий звіт від інформатора з грецької поліції. Душогуби вийшли.

Потому Зюганов викликав Людмилу Цуканову. Ця круглолиця нерішуча жінка увійшла до кабінету повільно, дивлячись на свої лаковані коричневі туфлі з-понад пишних, пухких грудей, пругко обтягнутих форменим жакетом дещо замалого розміру. Її каштанове волосся було підстрижене нерівно й доволі коротко. Округле слов’янське обличчя навзір здавалося здоровим і рум’яним, та за ближчого огляду виявлялося, що ця тридцятирічна жінка страждає на вугрі. Червоний прищ на її підборідді був болючим.

Людмила ніяково сіла і вислухала Зюганова, котрий без угаву проговорив понад півгодини. Зніяковілий погляд чорних очей Людмили, очей акули, очей ляльки, не відривався від його обличчя. Коли він закінчив, вона кивнула і вийшла з кабінету.

***

Під шкірою, як пізніше відзначив Ґейбл, Бенфорд мав великий запас поту, котрий лився з нього, доки він викладав план операції у потоці мовлення, який вказував на те, що приводний пас його язика зіскочив із маховика його розуму.

— Форсайте, лишайся в резидентурі й приймай шквал каблограм від Першого лорда Адміралтейства, європейського начальника та інших розумників зі Штабу.

— Я полечу до Естонії, введу місцевого начальника резидентури в курс справи і зв’яжуся з місцевою поліцією — вона в них зветься KaPo, колись їх тренувала Росія, а нині вони працюють із НАТО і дуже серйозні й ділові. Від Центру я очікую активності, хай прочешуть всю Естонію, глянуть, що там можна знайти, хай хапаються навіть за найменшу нагоду повернути ДІВУ.

— А в тебе, Ґейбле, буде найвідповідальніше завдання. Сховай її в безпечне місце. Переконай ДІВУ повернутися. На це маєш один-два дні, потому завезеш її, наприкінці другого дня, о 17:00 за місцевим часом, до мосту через Нарву.

— А доти, за жоднісіньких обставин, щоб ніхто не користувався телефоном, як мобільним, так і стаціонарним. Московські правила, вам ясно? Російська РЕР вміє дуже гарно відслідковувати мобільні телефони, а Центр і досі контролює агентів своїм колишнім супутником.

— Тобі, Ґейбле, я раджу летіти з Греції до Латвії, далі, з самого ранку, вирушай з Риги, це за триста кілометрів від Латвії по шосе Е67; KaPo перекриють міст через Нарву щойно порідшає денний трафік і доки не почнеться нічний.

— Ґейбле, будь-яку вільну хвилину присвяти тому, щоб настановити ДІВУ, як поводитись на мосту. Вони дуже пильно стежитимуть за нею.

— МАРБЛа щоб забрали з Естонії впродовж двох годин після обміну, подалі від них. Їхній аташе пообіцяв мені С-37 з Таллінна, але, Форсайте, будь ласка, нагадай йому про це, щоб він часом не забув про літак; мені не хочеться летіти економ-класом «Естоніа ейр» до Тронгейма.

Пізніше, проводжаючи Бенфорда на рейс із аеропорту «Елефтеріос Венізелос», Форсайт взяв його за лікоть.

— Оце так операцію ти зварганив, Саймоне, — сказав він. — На мосту будуть усі: росіяни, естонці, СВР і ЦРУ, і всі нервово крутитимуть зброю. Дай Боже, щоб на тому мосту, серед нічного туману чекав і МАРБЛ.

Бенфорд зупинився й повернувся до Форсайта.

— Томе, Ґейблу та ДІВІ не можна світитися. Жодних мобільників, жодних контактів із зовнішнім світом, нічого такого, що дало б Центру бодай найпримарнішу нагоду вдатися до ворожих дій.