— Навіть не намагайся, — сказав Форсайт. — Відучора ми не користуємось тією квартирою. А сама вона зараз із Ґейблом, а де сам Ґейбл, невідомо навіть мені.

Він розповів Нейту про обмін, про міст в Естонії.

— Ми граємо за правилами Москви — точніше, за правилами Нарви, — бо маємо право лише на один постріл.

Від здивування у Нейта відвисла щелепа.

— Томе, я мушу побачити її. Допоможи мені.

— Я не міг би, навіть якби схотів, — сказав Форсайт. — На всій земній кулі є лише одна точка, де вона, можливо, опиниться завтра, от тільки шанси на це п’ятдесят на п’ятдесят.

Нейт зрозумів, про яке місце каже Форсайт, бо той дозволив йому вирушити туди.

***

Наступна доба минула для Нейта в дорозі, він мучився від огиди до самого себе і відчуття провини. Фізично він розпочав свою подорож тієї ж миті, коли встав з-за столу і пішов від Форсайта, який, хоч і розумів, що він замислив, однак знав: коли не спробує, буде ще гірше, ніж зараз, він мав день, щоб дістатися туди, афінський трафік не рухався, у вікно таксі лилось біле егейське світло, піт стікав йому по спині на пластикове сидіння, він кинув жмут євро, зайшов до терміналу, купив сумку, зубну щітку, футболку і квиток на найближчий рейс до Німеччини, до Мюнхена, народ у черзі не рухався, і він уже мало не зривався на крик, але таки прошкутильгав через охорону, навіть не помітив, як літак злетів, і подумав, чому він так повільно пролітає над Альпами, а вже в Мюнхені автобус двічі об’їхав увесь аеропорт, перш ніж зупинився біля розсувних дверей. І він сказав собі не бігти сходами, бо ж скрізь камери, та й нагадали про себе шви, почавши боліти. Нескінченні потоки натовпу в Мюнхені, кнаквурст і пиво, яке він виблював через п’ять хвилин, двоє VoPo-вців, копів із MP5, попросили його паспорт і посадковий талон, він мало не сказав їм, що дуже поспішає, у кабінеті — погляд з-над погонів, що ретельно вивчав його. Йому захотілося простягнути руку і згребти свої документи, одначе стримав її, мокру і тремтливу, щоб вона не сіпалась, зала очікування повна гладких прибалтів із перемотаними стрічкою валізами, йому захотілося проштовхатися крізь них до воріт, та вони просто-таки скупчилися перед ним, а від оголошення про затримку рейсу на дві години його хворий шлунок корчило, він уже всоте перевірив годинник, сидячи на потрісканому пластиковому кріслі, слухаючи розмови прибалтів, а відчувши запах хліба і сосисок, побіг у туалет і виблював, хоча шлунок і був порожній, агонізуючи, задер сорочку і перевірив, чи не розійшлися шви, його шкіра була рожева й гаряча на дотик, та крові він не помітив. Сидячи біля воріт, він заснув, обливаючись потом, йому наснилося її обличчя, її голос. Хтось зачепив його ногу, проходячи повз, і він прокинувся і став у чергу, напівпритомний і очманілий від гудіння в голові, черга ущільнилась, довелось чекати, поки усували якусь технічну неполадку, двадцять хвилин, сорок хвилин, година, а прибалти знай розмовляли без угаву, Нейтова голова гуділа, й він не почув, коли після зльоту до нього підійшла стюардеса і запитала, чи з ним усе гаразд. Минули дві години, а через туман на посадку не зайшли й досі, тож рейс переспрямували до Гельсінкі, і йому вже було не сила терпіти, він заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла, та туман розсіявся, стійка митниці в надсучасному талліннському аеропорту була з іржостійкої сталі, телефон для анонімного зв’язку, куплений в аеропорту, не працював, а кермо орендованої машини було розхитане, та він не мав часу взяти іншу, та тарантайка торохкотіла, він погнав надто швидко і просрав поворот за Таллінном і попрямував на південь по Е67, поки не прочитав на знаку, що їде до чортової Риги, тож розвернувся на трасі Е20, по якій грюкотіли двопричепні вантажівки, підрізаючи його маленьку машину, а коп із радаром зупинив його і довго тягнув, перш ніж відірвати талончик і віддати честь. А далі — ціла вервечка крихітних містечок з іншопланетними назвами, розкиданих серед іншопланетного ландшафту з присадкуватих пагорбів і звалених дерев біля задрипаних ферм, Раквере, тоді Кохтла-Ярве, тоді засрана мухами Вайвара й околиці міста Нарви, брудного міста Нарви, час уже перевалив за полудень, в небі густо скупчилися хмари, він знайшов замок і міст, по той бік розкинулась Росія, але щось змусило його повернутися. «Не світися на місці» — остання дещиця дисципліни. Він їздив містом, сподіваючись побачити її десь, але шансів не було, він боровся з відчуттям провини і сорому, закликаючи останню дещицю дисципліни, зупинився на парковці в середмісті, повз нього з гуркотом проносились трамваї, Нейтові руки тремтіли, він сидів за запрілим вітровим склом, ще мить, і рука на панелі приладів смикнулась назад, він плеснув холодної води на обличчя, під пахви й на живіт — шви й досі боліли — на заправці і поглянув на себе в дзеркало, один бік обличчя чорно-синій, як у Привида опери, ото вже гарний з нього коханець, натягнув футболку з грецьким прапором і з’їв нарвський сендвіч із пожовк­лим по краях листом салату і смальцем, що скапував на провощений папір. Форсайт казав, що все відбудеться після заходу сонця, тож він завів машину, не відчуваючи ноги, що тиснула на зчеплення, й поїхав до мосту, та дорогу вже перекрили, а біля роздільної лінії стояв джип, і він сказав солдату, що їде на посиденьки трохи далі, однак сині очі під козирком кашкета і стрижене їжачком волосся не розуміли слова «посиденьки» й продовжували дивитися на паспорт Нейта, коли той раптом витиснув зчеплення, погнав через загорожу і почув поліцейський свисток, але подумав, що навряд чи вони стрілятимуть, а попереду побачив мікроавтобус, джип і Бенфорда, що стояв біля них, його зір почав розмиватися, «Не знаю, чи це розхитане кермо, чи я сам», — і він відпустив зчеплення, і машина покотилась до Бенфорда, тихо, це була остання дещиця дисципліни, що лишилася в ньому.

Нарізати кубиками варені буряки, картоплю, солені огірки, чищені яблука, яйця, печену свинину або яловичину й оселедець, ретельно перемішати зі сметаною, гірчицею, цукром, перцем та оцтом до утворення суцільної маси. Подавати охолодженим.

39

Вид сосисок.