— Маємо діяти швидко, — сказав він. — Домініко, то ти пристаєш? Можеш прийняти таке?

Домініка розправила плечі.

— Ні, Бенфорде, я не прийму цього, не можу.

Вона кинула погляд на Форсайта.

— Я тренований СВР офіцер розвідки, — сказала вона. — Я знаю, що таке Гра. Знаю про жертви, про те, що іноді довіра йти на gadkiy mery — огидні речі — в ім’я успіху операції.

Вона глянула на них обох.

— Однак є речі, важливіші за обов’язок. Повага і довіра. Між колегами і партнерами. Ви вимагаєте від мене цього; то чому ж і мені не можна вимагати цього й від вас?

— А я попрошу тебе не забувати й того, що ця ситуація — це те, чого прагнув сам Володя. І мені б не хотілося думати про те, що ми змарнували його відвагу, — сказав Бенфорд, почуваючи, як з-між його пальців витікає пісок.

Домініка кинула неуважний погляд на двох чоловіків, тоді повернулася і пішла до своєї кімнати, м’яко причинивши за собою двері. «Недобре», — подумав Форсайт. Повернувся до Бенфорда:

— Думаєш, вона покинула нас? — сказав він.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — стомлено сказав Бенфорд, відкидаючись на диван. — У нас обмаль часу. Якщо вона таки вирішить повернутися, то має сказати про це до завтра. МАРБЛ був переконаний, що вона погодиться. Навіть не хочу думати про той тягар, який ми взяли на себе, якщо виявиться, що пустили МАРБЛа під ніж ні за що, якщо вона відмовиться повернутися назад.

— Та це ще не остаточно, — сказав Форсайт, — правда ж?

— Це ти мені скажи, — мовив Бенфорд.

— У тебе лишилася ще одна карта на руках. Щось, що переконає її продовжити роботу.

— Мені не подобається ця метафора. Це не гра на удачу.

— Це вона і є, Саймоне, — сказав Форсайт. — Все тут зводиться до удачі.

***

Бенфорд сидів на дивані попід липою в горщику в атріумі готелю «König von Ungarn» у Відні, на розі Шулерштрасе, за собором святого Стефана. Він щойно повернувся після веселих півгодини, проведених у готелі «Брістоль» із начальником Лінії КР СВР Олексієм Зюгановим, котрий прийшов на зустріч у незрозумілому фетровому капелюсі з загнутим донизу перед­нім полем. Компанію йому складав смаглявий молодий чоловік із російського посольства. За чаркою польської горілки і маленькою тарілочкою кисло-солодких огірків Зюганов продовжував вперто відкидати причетність до бійні в Афінах. Він відмовлявся говорити будь-що інше про Володимира Корчного, окрім як повторювати, що того звинувачують у зраді. Він наполягав, аби Бенфорд натиснув на грецький уряд, щоб відпустили Єгорову до посольства Росії в Афінах.

Із незворушним обличчям Бенфорд сказав Зюганову, що греки підняли бучу і не лише допитують Єгорову щодо смерті колишнього офіцера спецпризначення в готелі «Гранд Бретань», а й наполягають на її участі в прес-конференції, присвяченій всій її діяльності, в обмін на пом’якшення тюремного вироку. Зюганов аж підскочив і знову став наполягати на звільненні Єгорової, на що Бенфорд зробив йому пропозицію. За півгодини сповнений вагань Олексій Зюганов швидко покинув «Брістоль», не заплативши за своє бренді. «Нічого, — подумав Бенфорд. — Вони й так платять за нього більше, ніж можуть собі уявити».

***