— Бо ти потрібна нам, потрібна Бенфорду, завтра в Естонії.

Вона холодно глянула на нього, поклавши руки на стіл.

— Але, благаю, скажіть навіщо.

І Ґейбл розповів їй про обмін в Естонії, спостерігаючи, як мружаться її очі.

— Тільки не сердься, — сказав Ґейбл. — Я не казав тобі цього раніше, бо не хотів, щоб воно тиснуло на нас.

— Ви це не вигадуєте? — сказала Домініка.

— Ти сама побачиш його на тому чортовому мосту, — сказав Ґейбл. — А це доволі важко підробити.

— Я гадаю, ЦРУ може підробити й міст.

— Не жартуй, — сказав Ґейбл.

— Гаразд, не жартуватиму, — сказала Домініка. — Цими словами ви знову робите з мене генералового ката. Ви зовсім не лишаєте мені вибору.

— А що я казав тобі раніше? — мовив Ґейбл. — Це лише твій вибір. Можеш вирішити прямо зараз, прямо тут, та й по всьому. Ми й так твої боржники. Тепер ти маєш рахунок у банку. Я подзвоню Бенфорду, а тоді особисто полечу з тобою до Сполучених Штатів. Завтра ж.

— А генерал? — сказала вона.

Ґейбл стенув плечима.

— Він був найкращим російським агентом, якого ми колись мали. Протримався чотирнадцять років. Він сам спланував свою загибель, бо перебував на фінальному етапі кар’єри; думав, що знайшов у тобі заміну собі, хотів продовжити справу. Але це був його власний вибір. Агенти живуть і помирають. Ти зв’язана цією ситуацією не більше, ніж хочеш того сама.

— Ви ж самі не вірите у це, — сказала Домініка. — Нейт переказував мені ваші слова про те, що найважливішою річчю — взагалі понад усе — є безпека і добробут ваших агентів. Сумління не дозволить вам покинути його.

— Твоя правда, — сказав Ґейбл. — Порятунок генерала з темниці Лефортова стане добрим початком для продовження нашої співпраці.

Домініка здивовано подивилася на нього і відпила вина. Ґейбл звів брову й заглянув їй у вічі. Вона знала, що він каже правду.

— Ви всі такі покидьки.

— Рейс до Латвії завтра о десятій.

— Бажаю вам приємного польоту, — сказала вона.