З лінії долинув голос Домініки:

— Дядьку? Дядьку? Ви мене чуєте?

— Так, алло, дитино моя. Де ти?

— Не можу говорити довго. Тут дуже важко.

Звучала вона стомлено, проте не панікувала.

— Можеш сказати, де ти зараз? Я відправлю когось до тебе.

— Буду дуже рада. Я дещо зморилася.

— Я відправлю когось до тебе. Де можна забрати тебе?

— Дядьку, маю сказати тобі, що мій молодий друг почав говорити. Є певний прогрес. Як ти й передбачав. От тільки твоя людина, це d’javol, мало не вбив нас обох.

— Що сталося? — спитав Єгоров.

— Вони билися. Мій молодий друг втік, я не знаю, де він зараз.

— Молодий американець здолав тренованого спецпризначенця? — поцікавився Єгоров.

— Ні, дядьку. Я вбила його. Інакше він убив би мене.

На тому кінці лінії запала тиша.

«Hristos, Христосе, — подумав Єгоров, — справжній демон». Як їй вдалося ліквідувати Маторіна? Рука, якою він тримав слухавку, спітніла.

— Ясно. А що сказав тобі твій молодий друг?

— Щось дуже дивне. Вихвалявся, ніби американці нещодавно спіймали одного з ваших шпигунів, жінку; казав, ніби вона була якоюсь важливою особою. Я сказала, що не вірю.

«А можна було б і повірити», — подумав Єгоров.

— А ще він казав, ніби ви намагались збити американців зі сліду й сказали, що шпигун захворів і не може працювати.

Єгорову захотілося закричати у слухавку, сказати цій малій ідіотці продовжувати. Вухом він відчув власний пульс.