— Кілька місяців тому я якось припустив, що це можеш бути ти, — сказав Ваня, запалюючи сигарету. Корчному не запропонував. — Але сказав собі, що це неможливо, ти ж один із найкращих, останній, хто міг би впасти в таку невір­ність Росії.

Корчной нічого не відповів і сидів далі, поклавши руки на коліна.

— Усі ці роки, вся наша спільна робота, кар’єра завдовжки в життя, все так легко розвалилося, — сказав Єгоров. — Вся довіра, яку я тобі висловлював, вся любов.

— І, звісно ж, все зводиться до тебе, — сказав Корчной. — Завжди все зводилось до тебе, Ваню.

— Zalupa, хуйло, — сказав Єгоров, збиваючи попіл на підлогу. — Ти завдав Службі непоправних збитків. Ти нашкодив власній країні, зрадив Росію.

«Розігрує все це для мікрофонів», — подумав Корчной.

— «Zalupatsia» тут більш доречне, — сказав Корчной, бо Ваня розігрував із себе крутого дядька, велике цабе. — Чого тобі треба, Ваню? Чому ти прийшов?

Ваня на секунду кинув погляд на Корчного, тоді на обладнання на столі.

— Я прийшов, щоб сказати тобі, що інформацію, яка спричинила твій арешт, дістала моя небога і твоя протеже Домініка. Вона героїня, а ти — plodovyi cherv, хробак.

Ось воно, їхня послідовна konspiratsia. Корчной про себе привітав Бенфорда.

Ваня огледів обличчя Корчного, оцінюючи його реакцію, й лишився вдоволеним, побачивши, як старий опустив погляд, ніби в поразці. Він забрав свої сигарети і загрюкав у двері. Крокуючи бетонним коридором повз сталеві двері, Ваня міркував. Втрату ЛЕБЕДЯ збалансовано арештом Корчного. Домініка. «Її треба повернути».

***

Misheniye voznya. Мишача метушня. Технічні офіцери Лінії НТР обережно завезли обладнання для засекреченого зв’язку назад до будинку МАРБЛа у Строгіно, щоб провести передачу зі звичних координат. Вервечка чоловіків нишком скупчилася на даху, вдивляючись у далечінь над синьо-чорною Москвою-рікою, натиснули «відправка» і стали чекати на rukopozhatie — рукостискання — від супутника над Арктичним колом. Підпис «НІКО», виведений великими літерами, сказав Бенфорду, що МАРБЛове повідомлення написав хтось інший, або й сам МАРБЛ під тиском. Що б там не було, та це означало, що його таки заарештували. І хоч вони з МАРБЛом знову й знову обговорювали подробиці плану, нутро Бенфорда стислося від думки про те, що його агент пожертвував собою, і він нишком оплакав цю втрату.

***

Його «мерседес» подолав двадцять п’ять миль порожнього Рубльовсько-Успенського шосе за п’ятнадцять хвилин, проте Вані довелося чекати на пропускному пункті ще десять, доки його забрала чергова машина і повезла через темний хвойний ліс до неокласичного парадного входу в Ново-Огарьово. Ваня поглянув на годинник. Майже північ, тож всередині він стрепенувся через такий пізній виклик до відлюдної президентської дачі на захід від Москви. «Прямо як сам-знаєш-хто», — подумав Ваня. А колись Дядько Джо38 змушував чекати у своїй перегрітій ревучим каміном приймальні аж до третьої ночі.

Та сьогодні сталося не так, як за Сталіна. Витким маршем сходів Єгорова провели до неосяжного спортзалу в підвалі, що розташувався по всій ширині будівлі, сповнений тренажерів і штанг, що відбивали світло від ламп на стелі. Єгоров підмітив, що начальник його Лінії КР Олексій Зюганов сидить на стільці біля одного з тренажерів. «Свідок, — подумав Ваня, — поганий знак».

Президент Путін був без футболки, його безволосі груди блищали, вени на руках напнулися. Тримався за ручки двох еластичних нейлонових пасів, причеплених до перекладини вгорі. Президент всія Русі подався вперед, тримаючись на пасах, і, розвівши руки, мовби Христос на Хресті, опустився до землі, майже паралельно до мату, за фут від підлоги. Тремтячи від напруження, він піднявся, звівши руки разом, тоді знову опустився, відтак знову піднявся. А та мала ulitka, той равлик Зюганов, не зводив очей з Путіна. Ще якась секунда — і кинеться злизувати піт із грудей свого добродійника.

Путін продовжував підніматися й опускатися, видихаючи з шипінням повітря, потім спинився на максимальній натяжці, звів голову і поглянув на Єгорова очима кольору старого льодовика. Нерухомо. Левітуючи. Ще одна секунда — і знову вгору.

— Я хочу, щоб її повернули з Греції, привезли до Росії, — сказав Путін тонким голосом.

Він витер обличчя рушником, кинув через плече Зюганову, котрий метушливо спіймав його. Путін поглянув на Єгорова, свердлячи його поглядом — ця його тривожна звичка, — виставляючи себе ясновидцем, савантом. Дехто вважав, що президент вміє читати думки.