Минуло за північ, і вигин Москви-ріки, що виднівся з вітальні генерала Корчного, здавався чорною стрічкою поміж світла від висоток Строгіно. Багатоповерхівки по той бік річки були новіші за будинки на цьому березі; над незакінченими спорудами й досі височіли крани. МАРБЛ приготував на вечерю свою улюблену страву — pasta alla mollica, перемішану з анчоусами, панірувальними сухарями та лимоном. Помивши посуд, він зайшов до вітальні зі склянкою бренді, поглянув на годинник і підійшов до книжкової полиці, що простягнулася уздовж стіни. Просунув невеличкий ножик у стик на вершині полиці, похитуючи лезом, щоб відкрити дві клямки, врізані в деревину. Верхівка полиці відчинилася на прихованих завісах, ніби кришка труни, відкривши потаємний відділ.

Корчной сягнув рукою у відділ і дістав три сірі металеві коробочки, загорнуті в чисту тканину. Перші дві розміром були з сигаретну пачку, третя — пласкіша й ширша. Корчной з’єднав дві коробочки кінцем до кінця, припасовуючи одна до одної шлейфами. Пласкіша коробочка — з крихітною кириличною клавіатурою, — в свою чергу, приєднувалась до перших двох клемами. Збоку, в тримачі, кріпився стилус. Послуговуючись стилусом, Корчной відтиснув дві затиснуті кнопки, й засвітилися три крихітні LED-екрани. Перший показував рівень заряду. Зелений, вперед. Другий слугував індикатором того, чи внутрішня антена у верхньому блоці вловлювала сигнал від американського геостаціонарного супутника «Milstar Block II». Зелений, сигнал сильний. Останній екран показував, чи відбувся обмін даними — rukopozhatie — рукостискання. Жовтий, очікується.

За допомогою стилуса Корчной склав звичне повідомлення. Він писав плавно, уникав пробілів та пунктуації — цієї шифрувальної економії він навчився за багато років, готуючи листи таємним письмом; нині йому бракувало цього тактильного процесу секретного письма: натерти папір, підготувати чорнила, тиснути легенько, як пір’їнка, набираючи друковані літери.

Він працював, сидячи у кріслі, над його плечем стояла лампа для читання — ніби схилений над роботою старий із полотна Вермеєра. У кімнаті панувала цілковита тиша. Повідом­лення складено й підписано «ніко» — ознака відсутності тиску — і Корчной натиснув кнопку передачі й став дивитися на жовте світло. Його повідомлення понеслось у височінь із надвисоким частотним інтервалом по каналу Ka, омило супутник, полоскотавши його сенсори. Активувалася заздалегідь записана відповідь і за три секунди повернулася крізь космос на слабенькому сигналі каналу Q. Москва спала, у вікнах Луб’янки було темно, та Корчной однак потягнувся догори, аби торкнутися пальцями з Ворогом № 1. LED — екран блимнув зеленим. Рукостискання. Передача успішна.

Корчной витягнув дріт із заглиблення в блоці клавіатури й підключив його до гнізда входу невеличкого кольорового телевізора, який отримав від агента ЦРУ три роки тому, опівночі, під час особистого обміну біля траси М10. Телевізор був модифікований ЦРУ, тож Корчной увімкнув його й обрав канал. Три удари стилусом по клавішах, і сніжно-мерехтливий екран почорнів, блимнув один раз, тоді знову почорнів і видав два слова тонким шрифтом. Soobshenie: nikto, таким було повідомлення, Повідомлення: жодних, означало воно. У кінці бракувало крапки, ось це й було справжнє повідомлення, сигнальний вогник: Гра почалась.

Корчной вимкнув телевізор, вклав дріт назад у його заглибину, вимкнув приймач і розібрав його. Загорнув деталі у тканину і поклав назад у тайник, зачинивши й замкнувши кришку. Повернувся до свого крісла, поклав на коліна книжку і відпив бренді. Випростав руку, вимкнув лампу й сидів у темряві своєї квартири, виглядаючи з вікна на вогні міста і чорну річку, знаючи напевне, що СВР бачили й записували все, що він робив ці останні півгодини.

***

З серпня до жовтня 1962 року КГБ проводило спостереження за полковником ГРУ Олегом Пеньковським, слідкували за ним скрізь, навіть у його квартирі на березі Москви-ріки. У той час полковник передавав на Захід великий обсяг розвідданих про спроможності радянських балістичних ракет. Офіцери із загону спостереження ФСБ, котрі п’ять десятиліть потому проводили спостереження за генералом Володимиром Корчним, були надто молоді, аби пам’ятати про ту справу часів Холодної війни, однак засоби, якими вони послуговувались для збору доказів, були майже ідентичні до тих, якими користувались їхні попередники.

На тому березі річки, з квартири недобудованої висотки, три команди спостерігачів використовували колосальні морські біноклі на тримачах для спостереження за тим, як Корчной зорієнтував своє обладнання для засекреченого зв’язку на азимут у тринадцять градусів, щоб зв’язатися із супутником. У квартирі прямо над Корчним спостерігачі просвердлили дірки у стелях трьох його кімнат, вмонтувавши в них лінзи «риб’яче око» і мікрофони, підключені до цифрових диктофонів. Вони бачили, як Корчной дістав свій пристрій зв’язку із тайника у шафі, зібрав його докупи й набрав повідомлення на клавіатурі. Щоправда, їм бракувало кута огляду, аби прочитати повідомлення на екрані телевізора, тож опустили камеру на тримачі зі скловолокна із зовнішнього боку будинку й зняли слова на екрані через вікно вітальні. На відміну від справи Пеньковського, на роботу їм не знадобилося аж три місяці. Вони й так отримали все, що потрібно.

***

Північ. На іншому кінці міста інша команда обшукувала кабінет Корчного в Американському відділі на другому поверсі Ясенєва. Окрім ретельного фізичного обшуку всього кабінету, столу, тумби і підставок, техніки ґрунтовно зібрали зразки з численних поверхонь: клавіатури, дверцят шухляд, ручок сейфу, папок, чашки й блюдечка. Наступного ранку Зюганов приніс до лабораторії звіт, і Єгоров висмикнув його у нього з рук: Metka визначена у незначній кількості на дверній ручці й з правого краю записника. Аналіз: Речовина 234, каталог № 18. Об’єкт: Неш Н., Amerikanskij posol’stvo. Американське посольство.

***

Корчной повернувся додому з Ясенєва після роботи, дерева уздовж річки яскраво виділялися на тлі раннього присмерку. Його ноги були як чавунні, а в грудях тиснуло, доки він прямував еспланадою від станції метро. У будинку панувала тиша, яку порушувало жеботіння телевізорів за дверима, а в коридорі витав насичений запах кухонь. Щойно відчинивши двері своєї квартири, МАРБЛ уже знав, що попався. Ключ завжди застрягав; зазвичай ним треба було пошарпати, аби повернути замок. Сьогодні ж циліндр повернувся гладко. У щілину бризнули графіту, щоб змастити її.

У його квартирі стояло п’ятеро чоловіків, оточивши вхідні двері напівколом. Грубі, худорляві обличчя, квадратні щелепи, жорсткі погляди, заведені. Одягнені в джинси, спортивні костюми, шкіряні куртки, вони кинулися на старого в ту ж мить, як відчинилися двері. Він знав достатньо, щоб не пручатися, одначе вони схопили його за ноги та руки й підняли з підлоги. Рухалися вони швидко, тихо, одна рука захопила його горло, дві інші тримали його попід руки спеціальним чином. «Завжди піднімають, — подумав він, — але ж куди мені тікати?» Він нічого не казав, доки вони запихали гумовий клин, що смердів каналізацією, між його кутніх зубів («Щоб я не розкусив капсули з ціанідом, я вас прошу, товариші») й роздягали його до самої білизни, не відпускаючи кінцівок («Щоб я не скористався зброєю, кнопками чи голками, схованими в одязі, я вас прошу, товариші»). Вони натягнули на нього недолугий спортивний костюм і понесли його сходами донизу, на шляху минувши щонайменше десять інших чоловіків у шкіряних плащах, що стояли на майданчиках. Його запхали в темно-зелений мікроавтобус, не відпускаючи рук і ніг. Тіло Корчного пронизав біль; він переставав відчувати свої руки в тих місцях, за які його міцно тримали чоловіки. «Пусте», — подумав він, готуючись до наступного розділу. Він знав, що на нього чекає.

Поїздка в мікроавтобусі без вікон видалась довгою. На поворотах його несамовито заносило, підкидало, коли наїжджали на колії, й кренило, коли проїздили розв’язку. Корчной знав, куди вони прямують, він визначив, що їхній маршрут веде на захід, через усе місто. Коли двері розчахнулися і його витягли, Корчной глянув угору. Подумав, що варто кинути останній погляд на небо, сьогодні чорнильно-чорне з помаранчевим відсвітом міста, і глибоко вдихнути повітря, вірогідно, що це він робить востаннє. Поки його несли до невеличких дверей, він хутко огледівся, аби переконатися в тому, що й так знав. Людний двір був брудний і загиджений, на вершечках бляклих стін із грубого шлакоблоку громадилася плутанина з дротяних сіток і колючого дроту, знайомі охрові стіни п’ятиповерхової будівлі у формі літери Y було важко не впізнати. В’язниця Лефортова.

Корчной знав, від чого він не врятується: vysshaya mera, найвище покарання. Також він знав свою кінцеву зупинку: bratskaya mogila, безіменна могила. Єдиним вибором, що лишився йому, було те, як він помиратиме. Він вирішив не полегшувати їм життя, а це, в свою чергу, значило, що він говоритиме невимушено, от тільки не про ті речі, які вони хочуть почути.

На чимраз більший дискомфорт своїх дізнавачів він розповів їм, що діяв не проти Росії, радше, він шпигував на користь Росії, спершу, аби розхитати радянську систему, систему, яка душила її народ впродовж п’ятдесяти років, а нині — щоб розігнати podonki — те кодло, що осіло в Кремлі. Він сказав сталеволицим чоловікам у кімнаті для допитів, що зовсім не шкодує і готовий зробити це знову. На них тиснула його шпигунська кар’єра; як-не-як, офіцер високого рангу. Оцінка збитків триватиме роками. Він бачив це по їхніх обличчях.

Усвідомлювати власний арешт і вірну смерть було легше, знаючи, що його спадок живе. Він із задоволенням відзначив, що в жодному з питань не згадали про Домініку, як і не прозвучало жодних припущень про те, що вона під підозрою. Їй нічого не загрожувало.

Корчной відповів на їхні запитання і перерахував розвіддані, які близько півтора десятка років передавав американцям. Попри цілковиту співпрацю Корчного зі слідством, Зюганов наказав вдатися до «фізичних заходів», деяких зі старих технік із підземних камер Луб’янки. Все це приносило насолоду Зюганову, а може, й трохи було його розплатою за те, що Корчной зрадив їх: гнучкі кедрові скалки під нігті, почорнілі, з червоними підтоками, затиснуті між пальцями ніг дерев’яні дюбелі, змащений шарнір, притиснутий до западини за мочкою вуха. В іншій кімнаті лікарка, уролог, дивилася на його обличчя, послабляючи дріт ще на міліметр.

Коли грубі заходи зненацька припинилися і його лишили в камері на цілий день, Корчной запідозрив, що це, мабуть, Ваня наказав зробити паузу. Наступного дня Корчной увійшов до кімнати для допитів, як і в попередні дні, й побачив своє устаткування для зв’язку із ЦРУ, викладене на столі. Почекали ще трохи часу, доки прийшов Ваня Єгоров, наказавши охороні вийти геть і зачинивши за собою двері. Ваня повільно обійшов стіл, не дивлячись на МАРБЛа, проводячи пальцем по обладнанню й батареї, зі слабкою посмішкою на устах.