— Ти б розказав їм, Ведангу, — трохи не плакав Вогнедан біля ложа хворого друга, — і про наслідки зцілень, коли я слабну… І про те, що занурююсь у споглядання… Будь воно все прокляте — ти ж міг збожеволіти. Я вже не говорю про те, що, аби не Ольг, вони таки б замучили дитину…

— Я не міг, — жалісно всміхався Мечислав, — Дракони не зраджують… Ніколи…

Ольг почувався ще гірше, ніж Веданг… За його словами моанці зверталися до Білозіра так, наче він був їхнім добрим приятелем. Мечислав ще оповів, що саме Лелег-молодший прив’язував його до канапи, не обізвавшись при тому ні словом. Князь Данадільський зовсім занепав духом.

Справа ще більше заплуталася, коли біля Чорного яру знайшли тіло мертвого Найсіня. Тілоохоронця Терночка було вбито пострілом з пістоля. А того ж дня хазяїн Сколової корчми привіз до Гнізда Драконів смертельно пораненого Терна Лелега….

У Терночка в голові застрягла куля, а на правиці не вистачало трьох пальців. Вогнедан зробив все що міг, та юнак не отямлювався. Він лежав у смертному сні, і, ясна річ, не міг нічого оповісти.

Першим здогадався Веданг. Він, на відміну від Ольга, не звертав уваги ні на які там папери. Дізнавшись про те, як поранено Терна, він одразу ж мовив до Вогнедана:

— Ставлю що хочеш, милий брате, що пальці хлопця лежать десь біля входу у Драконову вежу. Ці пси застрелили лоянця, а Терна хотіли взяти заручником. Не вдалося — довелося стріляти. Тоді вони відрубали помираючому пальці, і прийшли з тим до Білозіра. Не міг він зрадити, я його батьком називав, пана Лелега Ольжича. А от, аби сина врятувати, міг показати падлюкам як зайти до замку без шуму, та мою спочивальню. Я ж в усьому тому крилі сам був — ніхто б і не почув ні крику, ні стогону. І, поки мені очей не зав’язали, бачив я його обличчя… Вигляд був у пана Ольжича — кращим у труну кладуть… У зрадників, яким вдалася лиха справа, такого обличчя не буває. Він аж зеленим був, наче мрець…

Згодом з’ясувалося, що все так і було. Пан Білозір повернувся до Ельберу. Тоді, від душевного болю і сорому, бідолашний «загадковий моанець» забіг аж на батьківщину предків. Ольг, натрапивши на його слід, послав сину голку з отрутою, що у «тіней» означало смертний вирок. Він так і не повірив розумуванням Мечислава через отой заповіт Астеонських князів. А прирікши сина на смерть, князь Данадільський зліг на ложе у своєму боговладському будиночку і став потиху згасати.

Хвала Богам, що усе обійшлося… І Терночок врешті отямився, пролежавши в забутті трохи не рік… І Білозір повернувся, й нині живе в Чорногорі, знову взявши шлюб з Мальвою Лелег, котра врешті решт покинула пана Вереса… І Ольг, князь Данадільський, є опорою Повелителю… Без нього було б важко, без любого стрия…

А Мечислав і досі спить з сином в одному ліжку, тримаючи під рукою меча. А, якщо їде кудись, доручає небожа милому брату Вогнедану, яком доводиться приймати людей у справах маючи біля себе шкодливе дитя.

Що там ще, у нотатничку… Ні, Вогнедан не записує туди пережитий жах… Приємні події… Тільки приємні… Весілля княжича Квітанського та Сіяни Ллєг... Таки Сіяни, а не Меви… Мева Ллєг нині вийшла в море на новому кораблі Світозіра Хвилі… Поки що лише як одна з команди, однак… Винозір Хмара в останньому листі натякнув злегенька:

«Холодний вітер

З гавані доносить

Плач журавля,

Що подругу свою

З собою кличе в небезпечні мандри…»

Так само страждає і мій приятель і капітан, не бажаючи, аби ніжна сіллонська квітка тремтіла від поривів буревію… Але…Розлучитися не в змозі…»

Як все таки летить час… Княжича Квітанського Вогнедан пам’ятає дитям, а нині юнак уже одружений… Його сестричка Вербиця теж уже наречена. Юна княжна розділила, нарешті, пару нерозлучних близнят Лелегів. Опісля довгих залицянь до неї обох братів, вона таки вибрала Ігворра. Як панна їх врешті розріжнила — невідомо. Мстивий Влад заявив прилюдно, що шукатиме собі чистокровну подругу, щоб, принаймні, в майбутньому жони не плутали дітей його та Ігворра. Вовк Вигорич викликав його за ці слова на поєдинок, побачивши в них образу чести його сестри і всього кругловухого посімейства Вигоричів. Поєдинок до першої крові відбувся у лісі за Даром. Переміг, звісно, Влад — молодий квітанець не міг дорівнятися дивному в швидкості рухів. Поранив молодий Лелег майбутнього родича злегка, зрештою, він і не бажав сваритися з Вигоричами, а оті слова сказав спересердя, за що і перепросив потім свого супротивника. Князь Крук з цього приводу сказав лишень, що оті шляхетські витребеньки з поєдинками добрі лише для тих, кого смажений півень не клював у гузицю.

А цей останній рік є вельми тривожним. Загроза війни з Ішторном стає все більше реальною. Не допоміг ні виверт з Предславською битвою, ні затяжні перемовини. Оповідки про кінець світу та про звіра Денницю доводять сусідів з-за гір трохи не до божевілля. Ольг припускає, що святенники навмисне підігрівають войовничі настрої, аби, нарешті, загарбати Ельбер, на який точать зуби століттями.

Вирватися з-під влади одного ворога, аби підпасти під владу іншого зовсім не входить в плани Повелителя. Тому він уже знайшов собі союзника на морі. Другий тиждень у Боговладі перебуває посланництво Шорроги. Острівне королівство — єдине з великих країн Західних Земель, котре визнало незалежність Ельберу. І воно ж таки дуже прагне мати собі до помочі фльоту сіллонських корсарів. З Ішторном шоррогці воюють вже добрий десяток років, в основному — на морі. А нині посланник сказав Повелителю у приватній бесіді, що Головний Оберігач Печатки ладен укласти спілку з самим дияволом, аби, нарешті, відвадити ішторнійців від поганої звички робити нальоти на острови його держави. Тобто страшливі чутки про Вогнеданову особу майбутньому союзу не завада. І добре, і чудово… Тепер ішторнійцям треба добре почухати собі під перуками, перш, ніж починати війну з нововиниклою державою язичників.