— Неначе ми з приятелем, — продовжив Хвиля, — винні в тому, що від дивних нема такого запаху, як від людей… Звісно, людські тіла мають різкий запах, але ж це лише особливість явних тіл, і ми, моряки, до цього швидко звикаємо. У мене був мішаний екіпаж, і, звичайно, в умовах корабля… Але ми з цим мирилися, хоча й вимагали від команди чистоплотності… по можливості. Цей же офіцер… Від нього тхнуло як з ховрашої нори. Він вживав яких-то парфумів, але… І от він заповзявся довести нас до такого стану, аби від нас смерділо… Я прошу вибачення за негармонійні подробиці…

— Але саме в цьому і полягало божевілля цієї істоти, — озвався Винозір, — і ми заплатили за це місяцями страждань. Присягаюся променями Сіллону, я не раз шкодував, що мене не повісили одразу. Він не просто наказував нас катувати — він нівечив нас. Зрештою, ми перетворилися на те, що ви бачили. Смерть забарилася, адже стійкість тіл дивних увійшла в примовку. Я не знаю, як нас вдалося довезти до Ельберу, напевне — завдяки кругловухим, котрі відбували ув’язнення в Тарнеді. Вони нам дуже співчували, але нічим не могли допомогти.

— Той офіцер, — зітхнув Хвиля, — мучив нас перед очима в’язнів… І обіцяв послаблення тим, хто прийматиме в цьому участь. Зголосилося лише двоє, але вони не дожили до визволення. Чоловік, котрий опікувався нами дорогою, сказав, що в’язні їх стратили за вироком власного суду. Бідолаха дуже переймався тим, що ми подумаємо про його расу…

— Так, ельберійці є дуже чутливими, — погодився Винозір, — наш екіпаж… Я весь час думав, чи врятувався ще хоч хтось. В Тарнеді з «Лебедя» були лише ми, тож можливо кругловухим хлопцям вдалося обдурити берегову охорону.

Вогнедан відзначив собі, що потрібно попрохати Ольга зайнятися Тарнедом. Власне — отим офіцериком. Ніхто не може безкарно знущатися над дітьми зорі Сіллон. Повелитель міг зрозуміти пана Гаратто, котрий віддав його на тортури задля здобуття відомостей. Міг зрозуміти навіть Короната Астеонського, який з помсти запроторив його до Неззького льоху. Але нівечити живих істот лише за те, що вони красиві… Подібний збоченець негідний того, аби оскверняти своїм існуванням знаний світ.

— Як звали гієну, що зробила це з вами? — спитав правитель, — я маю змогу зробити так, аби від нього смерділо страхом.

— Офіцера звали Горошт Хадін, — сказав Світозір, — але його кудись перевели з Тарнеду. Якраз перед тим, як нас відправили на Південь.

— О, ні, - пробурмотів Вогнедан, — старий знайомий…

— Ви знали цього божевільного? — здивувався корсар.

— Я знаю місце, де він збожеволів, — пробурмотів Вогнедан, — від нього і тоді смерділо, наче з тхорячої нори. Добре, менше з тим. Його знайдуть… Милі браття… Я дуже хочу, щоб ви жили і забули весь цей жах. Не покидайте цей світ — в ньому не так багато гарних речей і вродливих людей і дивних…

— О, — всміхнувся Хвиля, — то ось яким є шлях вашої думки… А ми трохи дивувалися, чому вогняний дух Ельберу ризикує собою задля того, аби повернути колишній вигляд двом незнайомим сіллонцям… Те що з нами сталося, забути важко, але ми, принаймні, спробуємо.

— Спершу, — мовив Вогнедан, — вам снитимуться жахливі сни… Але дух ваш затягне рану…

— Сила духу, — мовив Світозір, — теж не безмежна. Та ми триматимемося. Хоча б тому, щоб ваші зусилля не були даремними.

От і записано в нотатнику Повелителя під прізвищами сілонців: «Горошт Хадін». А нижче — «загинув у Страгії…. Відомости від Мечислава.»

Гієну прикінчили раніше, ніж Вогнедан встиг розпорядитися про її віднайдення і покарання. Він сповістив про це сіллонців, і ті зітхнули з деяким полегшенням. Можливо, їм перестануть снитися жахливі сни. Нині молоді воїни є вдома, на Сіллоні, і навіть уже виходили в море в складі іншого екіпажу. Вогнедан отримує від них листи, сповнені лагідного суму і тонкої іронії. Сумують вони за тим, що ніхто з екіпажу загиблого «Лебедя» так і не повернувся на рідний острів, а підсміюються за звичаєм дивних над власними страхами і зморами.

Страхи… Він, Вогнедан, за ці роки двічі зазнав страху. У Боговладі на нього був вже четвертий за рахунком замах, коли в нього стріляв трохи не впритул ще один божевілець, великий патріот Великої Моанії пан Келат Веркін. Повелитель ніколи не забуде того страхітливого відчуття порожнечі з яким він раптом опинився в росяних травах потойбіччя. Він не відчув убивцю, бо був дуже виснажений черговим зціленням… Кого він тоді рятував… Здається пана Роллу, колишнього імператорського лікаря. Хворобу Ролла мав невиліковну звичайними засобами, зцілення забрало багато сил — і ось маєш… Рудий моанець вистрелив в нього, Вогнедана, не чим небудь, а срібною кулею, освяченою в дванадцяти церквах. Цю кулю Повелитель носить нині замість брелока на ланцюжку.

Врятувала Вогнедана від смерти його вистраждана Сила. Явне тіло заживило рани, і росяний луг потойбіччя розтанув під ногами… Розплилися перед очима обриси дубового гаю, і постаті поміж дерев, котрі очікували на прибулого. Отямився він на руках у Білозіра Лелега, котрий і попрохав його того дня допомогти Роллі. Загадковий моанець ридав, як дитина, і навіть не намагався перев’язати йому рану, котру вважав смертельною Втім, так воно і було — зазвичай з такими пораненнями не виживають.

І, наче навмисне, у цієї смерти та воскресіння з мертвих був небажаний свідок… При чому — навіть дуже не бажаний. Саме тоді Вогнедан вів перемовини з ішторнійським Орденом, а одним з посланників був не хто інший, як відомий йому пан Дастені, і так уже наляканий ним свого часу. Тоді, в Чорногорі, Вогнедан на очах у ошелешеного святенника розніс порухом руки камінну загату, випустивши на волю Літаву. Нині витворив ще гірший жарт — воскрес із мертвих.

Белатець на службі Ордену остаточно упевнився, що має справу з дияволом. Перемовини зайшли у глухий кут. Опинився в будинку Ролли пан Дастені звичайним чином — зайшов навідати хворого небожа. Бувають же такі збіги обставин… І де взявся отой Келат Веркін з його срібною кулею…

Другим Вогнедановим жахом був той день, вірніше та ніч, коли трохи не загинув Мечислав. На третій рік Незалежності Веданг став щасливим батьком гарнесенького хлопчика з чорними «драконячими» оченятами і ніжним матовим личком, успадкованим від Дани Пард. Дитя було гордістю всіх Трьох Родів — перший спадкоємець слави пращурів, народжений на волі.