Від невгамовних спогадів змарніла…

Цей образ не дуже вдалий, мій приятелю Винозоре… Хвиля, вдарившись об скелю, зливається з морем і зникає… Чи не так?

Винозір стиха кивнув головою. На Вогнеданові кроки обоє воїнів поволі обернулися.

— Вітаю вас у Боговладі, - сказав Повелитель.

— Ми теж вітаємо Визволителя, — вимовив Світозір, а його друг мовчки підніс руку у військовому привітанні, - і просимо дозволу запитати, в чому наша провина перед Вогнеданом Ельберійським?

— Провина? — перепитав Вогнедан.

— О, так, — зітхнув срібний, — ви підняли нас трохи не з могили, але наше життя нині є позбавленим сенсу. Наші спотворені тіла викликають лише огиду, хоча мила пані Вишня присягає, що це не так. Якби нам було надано можливість вирушити в останню подорож на місячному човні….

Повелитель роздивлявся співбесідника. На помережаному шрамами обличчі жили лише очі дивного воїна. Витончені риси юнака було наче зім’ято… Ніздрі вирвано. І тим несамовитішою була холодна іронія в глухому голосі. «Красивіші за квіти», — згадав Вогнедан. Винозір, половину обличчя якого займав великий опік, дивився на свого рятівника одним оком з сумовитим докором.

— Моєму другу відрізано язика, — сказав Хвиля, — тому він не може привітати вас як належить. Але він повністю розділяє мою думку щодо недосконалості цього сумного світу. На жаль навіть цілителі Сіллону не можуть повернути красу та гармонію нашому існуванню. Ми не є людьми, аби чіплятися за можливість просто дихати. Тому прохаємо вас про надання нам можливості покинути явне тіло так, як належить воїнам.

— Моє миле панство, — відповів тоді Вогнедан, — я присягаю вам, що, якщо моїх слабких сил не вистачить, аби привести вас в гармонію з цим світом, я надам вам таку можливість.

Вогнедан і досі згадує з жахом свій оплаканий стан опісля зцілення обох сіллонців. Відновляти втрачені частини тіла дійсно не міг жоден волхв. Однак, це було під силу тому, хто володів Триглавом. Стародавні сувої стверджували, що, опісля втрати частини явного тіла, у постраждалого залишається тінь цієї частини, яку чоловік довго відчуває опісля, і яка навіть може йому боліти. Цілитель великої міці міг матеріалізувати цю тінь до щільності втраченого органу. Що і зробив Вогнедан для обох корсарів. Коли обидва юнаки поринули в сон, котрий супроводжував зцілення, Вогнедан вийшов до садочку Ольга, схожому на той, що Князь тіней мав на Сіллоні, і зомлів перед очима Мечислава, який його там очікував.

Ох і докоряв йому тоді Веданг. Меч говорив, що йому самому до сліз шкода срібних воїнів, але ж на Сіллоні відважних істот вистачає, а Вогнедан один такий на весь Ельбер… Смерть двох корсарів принесе смуток лише їхнім рідним, а смерть Князя вогню — загибель новонародженій країні…

Вогнедан кивав головою, з усім погоджувався. Хустинка, якою Вишенька втирала йому обличчя, просякла кривавим потом, що виступив у нього по всьому тілу. Сорочка-чорногорка стала з білої багряною. Він навіть зараз, через кілька літ, не знав, для чого він пішов на такий ризик. Занадто жалісливим Вогнедан Чорногорський, нині Ельберійський, ніколи не був. І чудово розумів, що душі сіллонців можливо не одужають ніколи, як не одужав він сам від пережитого колись болю. Однак…

Корсари прийшли його навідати наступного ж дня. Прекрасні, мов квіти зоредиву. Сіли у принесені челяддю кріселка і довго мовчали.

— Воїни Сіллону, — вимовив Вогнедан, — чи зможете ви зостатися?

— Ми зможемо, — переливчасто відповів Винозір, — я думав, що мій голос замовк навіки, але нині я можу виповісти свою вдячність. Але чи не занадто ви виснажилися, володарю?

— Не занадто, — сказав Вогнедан, — менше з тим. Як ви опинилися у тому пеклі?

Воїни стиха почала оповідати, виспівуючи переливчасті слова. Про бій з імперською галерою, про шторм, котрий розшарпав і так уже підбитий корабель… Про те, як їх, напівпритомних, винесло разом з уламками на недалекий берег.

— Там нас і схопили, — оповідав Хвиля, — ми були майже без тями. Не змогли навіть ману накинути. Власне, ми вже приготувалися до того, що нас повісять. Саме так страчують полонених корсарів. Ну, може перед цим ще щось… Але ми потрапили до рук божевільного. Зовсім молодий офіцер…Він командував внутрішньою охороною Тарнеду. І всі в’язні були в його повній владі.

— Він був такий дивак, — додав Винозір, — досить негарний з виду смаглявий чоловічок. Щодня з його наказу когось карали. А нам він сказав, що зараз від нас смердить пихою, а скоро буде смердіти… ну, розумієте. Він був яким-то звихненим на запахах… Неначе…