Раптом аркуші книги почали гортатися самі по собі, наче на них подув легенький вітерець. За деякий час книга завмерла, розгорнувшись на якійсь сторінці.

— Красненько дякую, — вигукнула Пайпер і задоволено посміхнулася. — Так що ви там не змогли знайти? У чім проблема?

— А про що тут йдеться? — хутко підскочивши, спитала Фібі. Відіпхнувши Пайпер убік, вона з цікавістю уставилася на розгорнуті сторінки. — Так… не те, не те… будинок, камін, домівка, родина, не те… не те… недріманне око…

— Це так цікаво, Фібі, так оригінально, ми раніш цього і не знали, — зіронізувала Пейдж, підходячи до сестри і стаючи поруч, щоб і самій поглянути на сторінку. Наморщивши носа, вона почала читати. — Ага! Мабуть, оце воно, — сказала Пейдж, показуючи на абзац внизу сторінки. — Ось послухайте: «Будинок, чиї мешканці обернуться проти нього, обернеться проти своїх мешканців». А й дійсно, наш будинок ополчився проти нас, і дуже сильно, хіба ж ні?

— Гадаю, тут ми всі згодні, — погодилась Пайпер. — Але все це досить абстрактно і незрозуміло. І коли ж це ми ополчилися проти нашого будинку, хотіла б я знати?

— Ми дуже розсердилися, коли минулого місяця почалися оці проблеми з водогоном, — нагадала Фібі. — Але щось каже мені, що насправді причина не в цьому.

— Гей! — несподівано вигукнула Пейдж, наче над головою у неї раптом увімкнулася потужна електрична лампочка і принесла їй осяяння. — А що, коли ми все сприймаємо надто буквально? Що, коли тут йдеться не стільки про те, що ми обернулися проти будинку, скільки про те, що ми обернулися проти своїх доль, проти свого покликання?

— Ти маєш на увазі наше чаклунство? — задумливо спитала Фібі.

Пейдж кивнула:

— Ось давайте поміркуємо. Останнім часом Ваят викидав магічні коники, і тебе, Пайпер, це явно пригнічувало. А ти, Фібі, зустрічаєшся з Джейсоном, і це прекрасно, бо він, на відміну від Коула, не є «осередком усього світового зла». Але тобі доводиться багато чого від нього приховувати. Коул знав, що ти — відьма. Але Джейсону ти про це не можеш розповісти. І це тебе також пригнічує.

— Звичайно ж, — промимрила Фібі, уражена проникливістю сестри.

— Що ж до мене, то всі ці чаклунські штучки настільки заволоділи мною, що я полишила роботу, щоб мати змогу зосередитися на них. І це добре, бо саме цього я і хотіла — і тільки цього. Але інколи я сумую за тим життям, яке полишила. Я сумую за своєю роботою, за усіма тими людьми, котрим допомагала, працюючи в соціальній службі. Як відьмі, мені подобається рятувати непорочних, але інколи я жалкую, що не маю змоги допомагати їм як звичайна людина.

Якусь мить Пайпер та Фібі мовчали, розмірковуючи над словами Пейдж. Вони дуже відповідально ставилися до своїх чаклунських обов’язків і не мали ані найменших сумнівів щодо свого життєвого призначення — рятувати непорочних. Але Пейдж мала рацію. Їм безперервно доводилося докладати великих зусиль, щоб якось урівноважити нормальне і надприродне у своєму житті. Тому інколи в них накопичувався стрес.

Невже цього разу накопичений стрес дійшов до тієї межі, коли вони стали нехтувати своїми обов’язками і повернулися спинами до своїх славетних пращурів?

Якщо це так, то до чого їм слід вдатися, щоб радикально змінити таке ставлення? Невже будинок і предки відмовилися від них — назавжди?

Перш ніж їхні думки встигли наблизитись хоч до якогось попереднього висновку, на сестер наче пролився дощ із білого світла. То був Лео, який, нарешті, телепортувався назад до будинку.

— Ти вчасно, — сказала Пайпер, підійшовши до свого чоловіка, тільки-но він матеріалізувався. Вона обняла його і цьомкнула. — Наш будинок збожеволів, — повідомила вона.

Лео кивнув.

— Я чув. І Вони чули. Саме про це ми і говорили.

Фібі зміряла його серйозним поглядом.