Пролізла крізь діру в огорожі так швидко, як ніж крізь масло. Стою і дивлюся, як баран на нові ворота.

— Стій, — кажу, — я трохи більший від тебе.

Але вона пішла собі десь між могил. Я насилу пропхався крізь діру, пихкаючи і хехаючи, а тоді обдивився, і побий мене грім, як вона не лежала на пласкій могилі — на камені, руки під головою, очі заплющені.

Ну, я ні на що не сподівався. Себто думав, що відведу її додому. Домовимося на наступний вечір. Звичайно, через те, що було пізно, ми могли б трохи постояти біля її брами. Вона не мусила відразу йти. Але лежати на надгробку — це щось неприродне.

Я сів поруч і взяв її за руку.

— Змокнеш, лежачи там, — кажу.

Прозвучало по-дурному, але я не знав, що ще казати.

— Я до цього звична, — відповіла вона.

Розплющила очі та глянула на мене. Недалеко від нас, біля огорожі, світилися вуличні ліхтарі, то так аж дуже темно не було, та й, попри дощ, ніч не була чорною, як смола, от просто хмарна. Хотів би я описати її очі, але я не майстер щось гарно описувати. Знаєте, як світяться в темряві люмінесцентні годинники? Я такий мав. Коли прокидаєшся вночі, вони в тебе на зап’ясті, як друг. Якось так блищали очі моєї дівчини, але вони були ще й гарні. І більше не виглядали лінивими котячими. Були ласкавими, ніжними і сумними, і все це разом.

— Ти звикла лежати під дощем? — кажу.

— Я так виховалася, — відповідає. — Таке нам ім’я дали у бомбосховищах. Під час війни нас називали дітьми сліпих завулків[58].

— Ти хіба не була евакуйована? — питаю.

— Це не для мене, — відповіла вона. — Я ніколи не могла затриматися на одному місці. Завжди поверталася.

— А батьки живі?

— Ні. Обох убила бомба, яка зруйнувала мій дім.

Вона це не трагічно сказала, зовсім звичайно.

— Не пощастило, — кажу я.

Вона нічого на це не відповіла. Я сидів, тримаючи її за руку, і хотів одвести її додому.

— Давно працюєш у тому кінотеатрі? — питаю.

— Десь три тижні, — сказала вона. — Я ніде надовго не затримуюся, а скоро і звідти піду.