— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — всі закордонні, багато. Нічого не піймала.
— Мабуть, той самий клопіт, — сказав він, — може, у всій Європі таке.
Вона налила повну тарілку супу Тріґґів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріґґів і полила скибку їхньою підливкою.
Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джонні потекла підливка і капнула на стіл.
— Що за манери, Джонні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.
Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар-падіння чайки-самогубці на сходах.
— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?
Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений харчами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі й акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять завжди мати роботу відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.
Він придумав нову схему укріплення вікон: натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період тиші між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.
Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево, і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, щоб аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.
— Викурю останню цигарку, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.
Потягся за цигаркою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.
Монте-Верита[5]
Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і там зустріли мовчання. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.
Я думаю, що така була їхня єдина відповідь на незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути — те руйнування було марне. Тлілі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очима на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.
Звісно ж, розіслали пошукові групи. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, із півночі на південь, зі сходу на захід, — усе даремно.
І це кінець історії. Нічого більше не відомо.
Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте-Верити. Думаю, я заздрив йому, впокоєному там. Він зберіг свою мрію.
Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Донині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте-Вериту й мізкую, яка могла бути розгадка.
Маю три теорії — можливо, всі неправильні.