У неї був син, який дожив до ста років і до останнього дня працював. Згорблений і посивілий, він тесав кам’яні скульптури ще довго навіть опісля того, як втратив зір. Пальці ж не сліпнуть. До ченців його ставлення було таким же добропорядним, як і до малих дітей: відсторонене, терпеливе і стомлене. Після нього залишилися повністю круглі колони і цілі зарості тонко вирізьбленого листя.
Його син учився, спостерігаючи за ним, а ще більше, коли дивився на хмари. І якщо він будував із каменю, то лише тому, що не знав, як обробляти шматки неба. Та, якщо казати правду, то він не будував з каменю, він зводив між камінням. Під хрестом з розведеними в боки руками, як рея на фок-щоглі, каміння служило тільки необхідним обрамленням: світло золотавими хвилями заповнювало неф, церкву і корабель водночас.
Непередбачуваність історії й екстравагантні повороти розвитку французької мови привели до того, що сьогодні ми вимовляємо однаково слово, коли хочемо сказати, що в нас є віра, або коли називаємо місцем для мордування, на якому Ісус знайшов свою смерть.
При цьому
Credo — Символ віри — здається, був єдиною молитвою, яку ми мали вивчити напам’ять в коледжі Жезю-Марі, там ми кілька разів на рік брали участь у святкових месах у каплиці, що належала до школи. Хто хотів, міг підвестися і йти до сповіді, я ж залишалася сидіти. Кюре, завжди один і той самий, за сорок, огрядний, з черевцем. Коли він говорив, густа слина збиралася в кутиках його рота, що робило слова Євангелія пастоподібними. Сама ж каплиця була новою, з меблями зі світлого дерева і позбавленою будь-яких таїнств. Старий коледж за кілька років перед тим згорів дотла, і старе каміння, скрипучий паркет і високі вікна ХІХ сторіччя замінили бетонною будівлею, архітектура якої скидалася радше на загальноосвітні школи.
Символ віри — одна з небагатьох речей, можливо і єдина, яку ми повторювали хором, рівним тоном, змішаним стоголоссям. Мої батьки його теж повторювали, років із сорок тому (тоді вони мали робити новенну[1], дев’ять днів підряд читати молитву, щоб заслужити прошення, щоранку у травні відвідувати меси і хтозна що ще), і їхні батьки, перебираючи чотки, читали його перед ними прямо навколо радіоточки. У білій каплиці, яка ще пахла свіжою деревиною, я була повністю відрізана від оцього; ця молитва належала їм, і вони відмовилися від неї, та вона ніколи не була моєю.
Слово
Не випадково сталося так, що сьогодні ми вживаємо одне і те саме слово, коли говоримо про того, хто в полоні у релігії, як і того, хто перебуваючи у шлюбі чи цивільному союзі, залишається послідовним і не йде шукати утіх на стороні: вірного. В обох випадках віра і вірність поєднуються порівну.
Окрім будинків із каменю і дерева ми ще живемо у хижах зі слів, які здригаються і світяться. Ми кажемо
Звісно, світ скрізь, речі існують, але ми завжди можемо їх змінити або змусити їх зникнути одним порухом пальця: говорячи
Опісля того, як мене знайшов, Роберт пояснив, що дізнався про те, що зі мною сталося, завдяки божественному Провидінню. Я не сказав йому, що радше назвав би це випадковістю. Як часто буває, ми говоримо про одне й те саме, але по-різному, наче живемо у двох різних світах, які подібні тільки зовні. В усякому разі він був у Парижі, щоб зустрітися з університетським клерком і знайти кілька творів, щоб відвезти до бібліотеки Гори, де сподівався скопіювати деякі з них.
Він не знайшов нічого рідкісного чи цінного; вже протягом майже двох століть бібліотека і скрипторій абатства майже безлюдні. Цю важку роботу виконує всього кілька монахів, в одного з них тремтить рука, а в іншого зіниці так замилилися, що іноді він бачить одне слово замість іншого і, замість того, щоб копіювати мудрість древніх, винаходить нову дурість, яку накладає на папір для прийдешніх століть. Буває, що приїздять із деяких університетів чи віддалених монастирів, щоб попрацювати з творами, які зберігаються в Монт-Сент-Мішель і відомі своєю унікальністю чи відмінним виконанням, проте всі ті книжки було зроблено понад сто років тому. Все це він розказував мені уривками, вечір за вечором, коли ми закінчували наш перехід і сідали біля вогнища. Можливо, він хотів, щоб я знав, на що чекати, коли ми прийдемо, а може потребував переказати самому собі історію свого абатства.
Якось він мені зізнався:
— У мене іноді таке враження, що я інтендант пам’ятника, до якого йдуть помилуватися його руїнами, або хранитель звіринцю, в якому тільки й залишилося, що показувати пару зайців, десяток щурів, опудало лисиці і портрет василіска.
Я не знайшовся на відповідь.
Він розправив плечі і продовжив, наче намагався переконати мене:
— Та все ж бібліотека ще живе. Вона — наша пам’ять про все, без неї ми стали б схожими на дітей, що рухаються навпомацки в суцільній темряві.
Я кивав і мовчки погоджувався. Я сам був ледве живим. Мені хотілося лише спати.
У місті він ходив вулицями і розпитував про мене. Коли мав мене описувати, він говорив про шатена, тендітного, з блакитними очима, середнього зросту. Сказати правду, він так давно мене не бачив, що толком і не знав, який я з вигляду. Все ж, коли побачив п’яницю, який хитався у дверях, то каже, що одразу впізнав мене. І я теж його впізнав; та я думав, що марю, і замахав руками, щоб відігнати видіння. А потім перестав.
Ми рушили в дорогу того ж дня, йшли так майже тиждень і не перекинулися ані словом.