— Елуа, так. — Потім, вирішивши не помічати мої речі зі слідами бруду і мою довгу бороду, але не без того, щоб кинути на одне й інше швидкий гострий погляд: — Мені казали, що ви відомий скульптор.

Роберт не дав мені часу відповісти.

— З усією повагою, Елуа художник, отче.

— Художник? Шкода. А нам так потрібен хтось, хто візьметься за наші бідні фризи. Та, — продовжив він, — ви вмієте користуватися пензлем, тож безсумнівно можете навчитися вправлятися і з молотком, правда?

Я вклонився, не кажучи й слова.

А потім, вирішивши, мабуть, що ввічливості цілком достатньо, він почав розпитувати Роберта про його подорож. Той коротко доповів, випускаючи більшість наших неприємних пригод і особливо ту ніч, коли нас обох ледве не вбили.

— І що ви нам привезли? — поцікавився він насамкінець.

Його тон мені нагадав тон сеньйора, у якого батько Роберта був інтендантом, коли він допитувався у кухаря, що той знайшов на ринку.

Роберт мовчки розірвав свій пакунок і дістав дві книжки в шкіряних оправах. Перша — маленька, чорна — була тонкою і потертою. Вікарій ніжно провів рукою по оправі, перш ніж розкрити книжку. Коли ж побачив усередині ряд формул, то не зміг впоратися з власним обличчям.

— Це дуже відома праця з алгебри, отче, — сказав Роберт.

— Звісно, — відповів вікарій і простягнув другу руку.

Роберт поклав на неї інший том, книжку завширшки у дві долоні, на палітурці якої не було жодної позначки. Зацікавлений, Тібо відкрив її посередині, прочитав тихо кілька рядків, потім повторив голосніше, насупився.

«Я маю чарівного капелюха, сказав Аймер, зробленого зі шкіри морської риби, яка робить невидимим...»

Він підняв очі на Роберта, якого ці слова змусили усміхатися. І я теж усміхнувся, коли уявив цю шапку з риб’ячої шкіри на голові у дуже серйозного вікарія. Я сподівався, що він все ж прочитає продовження.

— Можливо до вас доходили чутки про цей твір, — сказав Роберт. — Він не такий відомий, як «Пісня про Роланда», та належить до того ж кола. Він називається «Проща Шар­леманя до Єрусалима і Константинополя».

— У «Пісні про Роланда» йдеться про правдиву і героїчну битву в Ронсеванській ущелині, — перервав його вікарій. Ви думаєте, що наш вельми шановний імператор під час своєї прощі на Святу Землю не мав ліпшого заняття, аніж слухати отакі нісенітниці? Капелюх із риби робить невидимим.

— Без сумніву ні. Ця пісня не вважається такою, де мовиться про істину: в ній ідеться про казку, вигадку.

— І цю вигадку ви принесли, щоб поставити її у нашій бібліотеці поряд зі Святим Письмом?

— Разом із працею з математики, отче.

Вікарій ще тримав обидві книжки розкритими на своїх долонях, наче сам був вагами, покликаними визначити відносність їхньої ваги. Різким жестом він поклав їх обидві перед собою.