— Можете йти. До побачення, — сказав він, щоб показати, що ми вільні, і ми пішли, вклонившись.

Коли ми вийшли з кімнати, я зауважив:

— Ти показав йому не все.

Роберт здійняв догори брови, випростав руки і розкрив долоні, наче хотів показати, що вони в нього дійсно порожні. Усмішка блукала його губами.

— Тобі ніколи не доводилося знайти аж такий надзвичайний малюнок, що не хотілося ним ні з ким ділитися? — запитав він.

— Малюнок — ні.

Скоріш його прототип.

— Деякі речі зроблено, щоб показувати їх, ділитися ними якнайширше. Є книжки, як лампи чи маяки, і їхнє світло дає змогу вести людей у темряві цього світу.

— А ця?

— А ця — не лампа, а пожежа, яка загрожує охопити усі королівства.

Я пам’ятав той твір: це була маленька потерта книжка із закругленими кутиками, можливо, оправлена у телячу шкіру, від якої віяло легким запахом плісняви. Після нашого прибуття до абатства я її не бачив. Я звернув погляд на Роберта, та він уже не дивився на мене. Він знову посміхався до себе. Наче вогонь цієї містичної книжки палав десь за його зіницями.

У клуатрі, внутрішньому дворі, в тиші прогулювалися монахи. Коли зазирнути всередину, то бачиш ретельно доглянутий сад, приглушену салатову зелень. А зовні розкинулася затока, далі — море, небо. Цього дня, як і в інші дні, мені здавалося, що знаходжусь одночасно всередині і ззовні, наче йшлося про простір, який не належав повністю абатству, а трішки і хмарам. У мене завжди трохи паморочилося в голові, коли там ходив.

— Що там, у тій книзі? — спитав я Роберта, який ішов поруч.

Він упевнився, що поруч нікого не було, перш ніж зупинитися. Він витягнув книжку зі свого плаща, відкрив її і почав повільно перегортати сторінки. Я хотів нагадати йому, що ці знаки не мають для мене ніякого сенсу, та він швидко зупинився на одному зображенні, багато сфер різного розміру.

— Те ж саме, що й на багатьох інших, бачиш, — сказав до мене Роберт. — Сонце, Земля, Місяць, планети й зірки.

Примружившись, я вивчав малюнок. Хоча й точний, проте виконаний недосконало, впевненими лініями, однак дещо поспішними.

Найбільша сфера уособлювала Сонце, це було очевидно. Вона знаходилася посередині. Менші, скидалося, розміщалися навкруг без якогось визначеного порядку. І серед них, непримітних і розміщених абияк: Земля. Я підвів очі на Роберта.

— Це не може бути правдою, — сказав я.

Він мені усміхнувся.

— Таким чином ти говориш, як більшість, а не як меншість: як Аристотель, як Птолемей, який у своїй «Великій Побудові» показав місце Землі у центрі небес, як і Теон Александрійський...