— Ви мали знати, на що йдете, беручи участь у спецоперації в чужій країні, — каже Павло.
— Вирішено: ти лишишся заручником у цьому часі, — підсумовує Андрій. — Сьогодні ж твоїх спільників буде повідомлено, що, коли вони припинять переслідувати Аскольда і цілком згорнуть свої дії в його країні, тоді ти безборонно повернешся у свій час.
— Усі співробітники ЦІКу Фе у двадцять чотири години мають залишити Україну, — додає Аскольд. — Перебуваючи у цьому світі, ви отримуватимете необхідні ліки та харчі.
На цьому Алєксандра, немов дитину, відправляють спати до куреня.
Павло, до слова, розповідає, що був уже домовився у Кракові про хрещення у костьолі святої Варвари, але терміновий Аскольдів виклик зірвав реалізацію цього наміру. З’ясовується, що і Надія в дитинстві не була охрещеною.
— Цей недогляд ми неодмінно виправимо, — усміхається майбутній святий. — Але, звісно, на тверезу голову і при сонячному світлі.
— А доки ви не стали доброчесними вірянами, то можете грішити скільки завгодно, Апостол самі так мені казали перед хрещенням, — устромляє своє слівце Ілько, за що отримує від Андрія легкого стусана.
— Я казав тобі, що гріхи, скоєні до хрещення, не тягнутимуть тебе у пекло! Ось! І зовсім не заохочував тебе грішити. Набрався там у майбутньому Києві гріховної розпусти, — насварив Андрій свого вихованця.
Надія, шаріючись, поглядає на Аскольда. Павло опускає очі. Лахудрик пропонує закінчувати посиденьки та йти спати. Надія з Павлом акуратно збирають усі рештки їхньої вечері у таборі — щоб не лишати зайвих загадок археологам майбутнього. Борис телефоном прямо з табору викликає таксі до будинку Карпенків, щоб не сідати нетверезим за кермо. Вони прощаються з Апостолом і повертаються до Надіїної кімнати. Тепло попрощавшись з родиною Карпенків, Аскольд, Ілько і Борис рушають по домівках: студенти по квартирах, а венед просто з ліфта — знову до табору на березі Почайни.
Повернувшись додому, Аскольд увімкнув Олександрів телефон. Не минуло й десяти хвилин, як пролунав дзвінок.
— Алло, Александр, ты где?
— Це не пан Дєнісов, даруйте, — відповів Аскольд під іронічним поглядом Лахудрика.
— Меня зовут Владимир Тараторкин, — назвався співрозмовник. — С кем я говорю?
— Аскольд Четвертинський. Мені доручено повідомити вам таке: ваша діяльність спрямована на корекцію історії України несе суспільну небезпеку і негайно припиняється. Ви, пане Тараторкін, а також Глєб Арнаутський і Тімафей Брєзгінцевв маєте протягом двадцяти чотирьох годин залишити територію моєї країни. Алєксандр Дєнісов затриманий у якості гарантії до того моменту, поки ми не переконаємося у повному припинені ворожої діяльності ЦІКа Фе.
— Вы говорите от имени официальных властей? Кем вы уполномочены на такие заявления? — запитав Тараторкін.
— Я розмовляю з вами від імені звичайних громадян, які поза тим мають технічну можливість припинити вашу злочинну діяльність.
— Нам необходимо переговорить с Александром! — наполягає Тараторкін.
— Ви зможете зробити це завтра, за умови, що вже будете за межами України. Якщо прихопите із собою пана Полянського, ми будемо вельми вдячні. Хоча це на ваш розсуд. І ще: будь ласка, не повторюйте спроб вдертися до моєї квартири, або будь-яких інших намагань впливати на мене, моїх рідних, чи друзів. — Аскольд вимкнув телефон. Лахудрик з подивом запитав:
— Де ти навчився розмовляти таким «офіціозним канцеляритом»? Мене аж мороз пробрав.
— Сам собі дивуюся, — зізнався Аскольд. — Усе, на сьогодні пригод досить, будемо лягати спати.