До табору врочисто входила представницька про­цесія венедів. Попереду статечно виступав русявий, високий, дещо обважнілий чоловік з ледь сивіючою бородою, в довгій білій сорочці, підперезаній шкіря­ним поясом, прикрашеним золотими бляшками у вигляді сонця, — вождь. Його плечі вкривав черво­ний плащ, а волосся підтримував золотий обруч. Праворуч від нього, відстаючи на півкроку, ішов уже знайомий Андрієві головний жрець у своїх білих шатах. За ним — ще двоє, також уже бачених Андрієм молодших жерців і кілька інших чоловіків. Остан­нім був посланий їм назустріч Ілько.

Андрій швидкою і впевненою ходою наблизився до них. Перший заговорив вождь:

— Вітаю тебе на нашій землі, чужинцю, що звешся Андрієм.

— І тобі вітання, нехай завжди буде добро з народом вашим, — відповів Апостол.

— Ти прийшов учити нас своєї віри. Так сказали мені жерці. Але виявив ти повагу й до наших прадав­ніх богів. Твою проповідь із шаною слухають мої од­ноплемінники. А син мій, що його ти нарік Ільком, каже, що ти проповідуєш істину Бога Одвічного, себ­то нашого Бога Рода.

— Бог, творець усього сущого, справді єдиний для всіх, кого створив Він. А через те, що Бог ство­рив усе видиме і невидиме, то він для всіх і всьо­го — один. Ось. Цю істину я також збагнув на вашій землі не без Ількової допомоги, — пояснив Апос­тол, жестом запросивши вождя сідати на колоду бі­ля вогнища.

— Якщо Бог один, то чому ж прийшов ти навертати нас до віри своєї, коли ми і таку Нього віруємо? — спи­тав вождь.

— Я прийшов розповісти вам про Сина Божого, який суть Він, про спокуту Ним гріхів роду людсько­го. Та про Новий Закон, який з дня Воскресіння Бого­людини — Сина Божого дає спасіння душам усіх, хто вірує в Нього та хрестився водою в ім’я Отця Вседер­жителя, і Сина Його Єдинородного, і Святого Духа. Ось. Прийшов я сказати, що Богові огидні принесен­ня Йому жертв кривавих. Визнає Він єдину жертву: хліб, що є тілом Його, та вино, що є кров’ю Його.

— Жертви богам приносимо ми здавна. Так роби­ли наші пращури і робитимуть нащадки, бо це є зви­чай наш! Багато є у світі племен, і кожне має свого ідола, і йому по-своєму вклоняється, і просить його про допомогу, бо то є звичай їхній. Так було і довго ще буде. Ніхто з нас не йшов у ваші землі, аби розпо­вісти, що наш Бог є істинний, а ваш — неістинний. Ти хоч і прийшов з миром, але намагаєшся нас на­вернути на шлях свій. А як бути нам зі своїм шляхом, торованим багато сотень літ нашими пращурами? Чи слід лишити його, повіривши словам твоїм? Чому маю повірити, що твій шлях веде до безсмертя душі, а мій — до мороку небуття? — насупив брови вождь.

— Істинність Бога доведено численними дивами, що здійснені Сином Його, найвеличнішим із яких є Його, себто Сина, Святе Воскресіння та тілесне Вознесіння на небо. Я живий свідок цього! — запально ви­мовив Андрій.

— І у нас трапляються дива. Коли просять жерці послати дощу на ниви, чи вдалого полювання, чи зцілення від ран і хвороб — то Він, зглянувшись на принесені нами жертви і молитви, подає нам по про­ханнях наших. А коли жертви та молитви йому не до­годжають, то приходить до хат наших лихо. А тих див, про які оповідаєш ти, ніхто з нас не бачив, — су­воро сказав вождь. За його плечем несміливо подав голос Ілько:

— Тату, але ж ви знаєте, що добродій Апостол і тут показав багато чого дивного. Він і мовою нашою гово­рить, і з дивовижним жезлом уміє вправлятися, і на­віть мене цього навчив...

— Цить! Говоритимеш, коли спитають! А то поваж­ний чужинець ще подумає, що найбільшим дивом у цих хащах є нешанобливий парубок, який не вміє по­водитися, коли старші балакають! — гримнув на ньо­го батько. А тоді мовив до Апостола: — Втім, чужин­цю, ми з пошаною ставимося і до тих див, про які ти лише оповідаєш, і до тих, які ми на власні очі бачили. Розповідав Ілько, що маєш ти встановити на прадавніх горах наших символ смерті і Воскресіння Бога твого — хрест. Аби майже за тисячу літ пророкована тобою благодать зійшла на ці гори. Але один із наших жерців, Чукан, вважає, що ти образиш і зневажиш богів краю цього, і помстяться вони тим, що нащадки наші забу­дуть рід свій. Можеш довести, що ти не сплюндруєш гідності та спокою богів тутешніх?

— Скажу лише, що увінчані хрестами золотоверхі храми, збудовані на горах цих вашими нащадками на честь Бога істинного, прославлять і їх, і вас, пра­щурів їхніх, на тисячі літ. — Андрій правицею, в якій стискав свою важку патерицю, вказав на зеле­ні крутосхили під синім склепінням неба і широко перехрестив його.

Вождь і собі поглянув туди. Змалку знайомий йому краєвид лишався незмінним та звичним. Здавалося, що обриси крутосхилів над Славутичем стоятимуть так у своїй одвічній застиглості завжди. Щось зміни­лося у природі — вона заціпеніла. Час немов зупинив­ся. Ані вітру, ані хлюпотіння хвиль у ріці, ані пташи­ного гомону. У передчутті Дива венеди відчули якусь дивну радість та моторошність водночас. Раптом з-за гори у небі з’явилася довга вузька біла хмара. А десь звідтіля, куди струменить Славутич, їй назустріч — ще одна. Просто над табором вони перетнулися, утво­рюючи величезного білого хреста, що осяяв усе небо над Славутичем, Почайною, горами — Землею Венедською. Він набував дедалі чіткіших обрисів, на якусь мить здалося, що хмарний хрест зійде на землю, але за хвилину він розвіявся. Знову стало чути чайок над водою, коників у траві, шелест верб по березі... Струснувши головою, вождь проказав до Андрія:

— Нехай буде так, як ти просиш. Можеш піднести хреста на тому крутому пагорбі, який ліворуч від гори, де приносимо ми жертви своїм богам, — вказав він ру­кою на гору, яку згодом зватимуть Андріївською або Воздвиженською.