Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою роботу і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб примусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже дістало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомірні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — розпочати процес легальної заміни цієї посадової братії.
— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашники зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштовхнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.
Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Борисом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до столиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишилися Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з батькового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія перемістилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.
— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.
— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.
— Можна і так сказати, — всміхнувся той.
Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину заплющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, створив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя коханого, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил намагався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком просто проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.
А у першому столітті починається гроза! Зливи ще немає, але вітер потужними поривами нахиляє прибережні дерева, вечірнє небо раз по раз освітлюється синьо-білими блискавками, і зовсім близько гуркотить сильний грім. Величне видовище, хоча і грізне. Багаття ледь тліє. З людей у таборі видно лише двох венедів. Вони охороняють курінь, що ним замасковано стаціонарну браму, яка веде прямісінько до Аскольдової шафи у квартирі на Костьольній. Вони мовчки вітаються з Ільком, але дисципліновано лишаються на чатах. Надя і Борис здивовано роззираються. Лахудрик Пенатій нарешті з’являється усім на очі та з притаманною йому церемонністю вітається з Надією. Здивована, вона майже автоматично відповідає на вітання, починає знайомитись… Їхню розмову на самому початку раптом перериває, невідомо звідки з’явившись, довготелесий молодик — цекіст Алєксандр.
— Рєбята, как хорошо, что я вас встрєтіл! Прєдставляєтє?! Мєня похітілі і насільно удєрживают... — Побачивши Аскольда, замовкає.
— Іскандере, не мороч голову добрим людям, — почувши розмову, зі свого куреня неквапно виходить Апостол. — Щасливий бачити вас усіх разом, діти мої, — звертається до гостей. — Нехай Його святая благодать буде з вами! І з тобою також, малий капоснику! — Додає, помітивши Лахудрика на Аскольдовому плечі.
— І вас вітаємо, добродію Апостоле, — відповідає на благословення Аскольд. — Дозвольте познайомити: Надія, Борис — наші друзі. А це добродій Андрій, першим покликаний Апостол Його.
Борис стріпує головою і непомітно намагається вщипнути себе вільною рукою. Апостол дивиться на нього. Помічає чарку з коньяком, яку хлопець так і тримає у правиці. Андріїв погляд помічає Павло. Відтак бере у Бориса чарку і простягає Апостолові:
— У нашому світі цей напій зветься коньяком. Спробуйте, будь ласка, тільки обережно і маленькими ковточками, щоб не обпектися, бо міцний дуже.
— Навигадували усіляких спокус у майбутньому, — бурчить Андрій, втім ковтає кілька крапель. Чарка наразі лишається у нього.
Надія, як людина, що не вельми переобтяжена знанням теологічних міфологем, звістку про те, хто, власне, зараз говорить із нею, сприймає без надмірних емоцій.
— Яз нетерпінням чекаю на вашу розповідь про визволення цієї прекрасної дівчини. — Андрій поглядом запрошує Аскольда почати.
Цієї миті на землю падають перші краплі важкого теплого дощу. Вітер ущухає.
— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — питає в Ілька домовик. — Скіпетр Аратти вам навіщо давано, га? — І без паузи звертається до Андрія: — Ой! Ви не уявляєте, добродію Апостоле, як я намучився із цими недолугими парубійками. Геть-чисто нічогісінько не можна їм довірити. Ні тями, ні клепки...
Ількова кмітливість, розбуджена нахабним бакалавром-домовиком, усе ж спрацьовує майже вчасно — він блискавично вихоплює срібний жезл і створює прозоре склепіння над усіма учасниками розмови. Потім, наштовхнувшись на примружений погляд Андрія, збільшує парасолю до розмірів табору і встромляє жезл у землю.
Цекіст Алєксандр із виглядом ображеного підлітка стоїть оддалік.