Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їхній трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили — не знаю, наскільки історичні вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, але всі простягали руки до місяця вповні, зображеного на стелі. Проте дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив цигарку, дивлячись убік, але весь час, поки світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів у вікнах-щілинах.

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе що завгодно краще, ніж залишатися в тій келії з тими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Всі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку на моєму горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте-Веритою, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він досі всміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мої плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що від їхніх рук до моїх переходить сила — і не лише до рук, а до всього мене.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві долоні мені на серце. Його пальці притислися — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене всі тривоги й страхи, всю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі, й Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком несуттєвими. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, це не матиме значення. Його тіло буде оболонкою, що лежатиме в селянській хаті, та його серце битиметься тут, як б’ється моє. А невдовзі душа його теж прилине до нас.

Кажу «до нас», бо коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого, — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення всякого болю, всякого лиха — коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.

Хлопчина, досі всміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся. Я теж — і пройшов слідом за ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей — був великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Замість четвертої стіни двору був прохід до здвоєних піків Монте-Верити. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини, і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі: бо всі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.

Ми пройшли через подвір’я й піднялися до них по сходинках. Жодного звуку; вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але всміхалися, як ті троє перших; і їхня усмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, натомість дивно радісною, наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими; та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе раніше бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.

Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися всіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував те, ким я був колись.

Ми піднялися сходами, досягли вершини — і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману; нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте-Верити були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що та ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.

Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.

Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг стояти так. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі, і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість — попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.

Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати своєї гори. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в «Меп Гаузі», інтуїція підказала б, що в неї на думці, а її зачарованість передалася б і мені. Я би не спав у хатині, як Віктор, я би прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б наші, Аннині й мої, спільні роки тут на горі, відітнуті від світу.

Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їхнє мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, який подарувала їм гора, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо усмішки й погляди передають думки і звістки, а тим часом ніхто не стримує радісного щирого сміху. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повне, гомінке, інтенсивне, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.

Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого — таким я був зовсім недавно, — більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старший за середній, і якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними, оголений, на Монте-Вериті, й простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхури на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.

Очі мої впилися в Анну; я так сильно кохав її, що сам почув, як кликав: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.

Тоді з-поміж нас вийшла дівчина, й повільно пішла вперед. Мала на собі просту сільську сукню, панчохи й черевики, а волосся розпустила по плечах. Я думав, що вона склала долоні, наче для молитви, але це було не так — тримала їх біля грудей, пальцями торкаючись серця.