Коли вона із зусиллями його минала, зігнувшись під тягарем заставленої таці, хоча й не мусила сама її виносити, він, безмовний і пунктуальний, відчиняв перед нею двері до кухні; потім крізь напіврозчинені двері чув дзюрчання води з крана. Повертався до свого крісла і знову сідав — його чекала покладена біля тостера зім’ята «Таймс» із мазком мармеладу, а в думках монотонно й наполегливо пульсувало запитання: «Що я такого зробив?»
Не те щоб вона його пиляла. Пиляння дружин і тещ — це банальні м’юзикхольні жарти. Він не міг згадати, щоб Мідж коли-небудь втрачала самовладання або сварилася. Але той вічний глухий докір, змішаний із позою шляхетної страдниці, псував атмосферу його дому, породжував почуття провини, змушував до потайності.
Скажімо, падає дощ і він знаходить притулок у своєму кабінеті, електричний камін увімкнено, його післясніданкова люлечка наповнює кімнату димом, він сідає за стіл начебто щоб писати листи, але насправді щоб насолодитися самотою і затишною безпекою чотирьох надійних стін довкола нього. Аж тут розчиняються двері й Мідж, у натягнутому дощовику і насунутому низько на брови широкому капелюсі, робить паузу і з огидою морщить носа.
— Фу! Ну й задуха.
Він нічого не каже, але злегка повертається в кріслі, прикриваючи рукою роман, знічев’я вибраний на полиці.
— Ти не збираєшся до міста? — питає вона.
— Та ні, не планував цього.
— О! О, та дарма. — Вона знову обертається до дверей.
— Ти хочеш, щоб я щось зробив?
— Та це лише риба на ланч. У середу вони не завозять. Нічого, я й сама можу піти, якщо ти зайнятий. Я лише подумала…
Вона вийшла з кімнати, не закінчивши речення.
— Гаразд, Мідж, — озвався він. — Я візьму машину, поїду та привезу її. Чого мокнути?
Думаючи, що вона не почула, він вийшов у коридор. Вона стояла біля розчинених вхідних дверей, дрібний дощ сіявся на неї. Тримаючи довгий плаский кошик, натягала садові рукавички.
— Я однаково змокну, — відповідала, — то яка вже різниця. Подивлюся на квіти, їх треба підперти. Піду по рибу, коли впораюся з ними.
Жодні умовляння не допомагали. Вона так собі надумала. Він зачинив за нею двері та знову сів у кабінеті. Але кімната не була вже такою затишною, а трохи пізніше, піднявши голову до вікна, він побачив, як вона поквапом іде, криво застебнутий дощовик лопотить, дрібні краплі води скапують із капелюха та садового кошика, повного зів’ялих айстр. Його починає гризти совість, він схиляється і на одну поділку зменшує нагрівання.
Або от ще навесні чи влітку. Прогулюється він собі в саду без капелюха, з руками в кишенях, без жодної попередньо задуманої мети, а просто щоб погріти спину на сонці, помилуватися лісами, полями, повільними звиваннями річки. Аж тут зі спалень нагорі чути, як пронизливий вереск порохотяга раптом стихає, гасне і замовкає. Мідж кличе його, саме як він стоїть на терасі.
— Ти збираєшся щось робити? — питає вона.
Ні, він не збирався. Це запах весни, раннього літа вигнав його до саду. Як добре було знати, що він уже на пенсії, не мусить працювати в Сіті, не мусить рахувати час — може витрачати його, як заманеться.
— Ні, — каже він, — не в такий прекрасний день. А що?
— Та ні, нічого, — відповідає вона, — от лише той нещасний злив під кухонним вікном знову не в порядку. Ніхто до нього не заглядає, от що. Займуся ним пополудні.