– Ні, – відповів він.

Що було полегшенням.

Місіс Гачетт принесла дві чашки чаю, поставила їх на столик біля ліжка й знову вийшла. Через хвилину вона знову з’явилася у дверях. «Я маю на якийсь час піти з дому», – сказала вона. Щось таке було в її голосі, Артур глянув на неї й побачив, як її лице скривилося від горя. Він швидко відвів очі. Може, закінчення війни розворушило її біль.

– Добре, мамо, – сказав Тед.

Його мати підійшла до ліжка, поцілувала його в чоло й пішла. Вони почули, як від дому від’їхала машина.

– Матері, – вибачливо мовив Тед.

– Ага.

Артур узяв свою чашку чаю. Місіс Гачетт запарила його надто слабким і поклала мало цукру, але він не любив просити, щоб вона зробила його якось інакше.

– Ти питимеш свій чай? – запитав він, не маючи певності, чи Тед зміг би дотягнутися туди, де стояла його чашка.

– Ні, дякую.

Вони сиділи мовчки, Артур ні про що не думав.

– Маю до тебе прохання, – за якийсь час сказав Тед.

– Кажи, – відповів Артур.

– Он комод. – Він кивнув на комода, що стояв з другого боку кімнати. – У верхній шухляді лежить службовий револьвер мого батька. Можеш перевірити, чи він заряджений, і покласти його в нижню шухляду?

Це здалося дивним проханням й Артур мало не запитав нащо; власне, питання мало ось-ось злетіти з його язика, коли причина – єдина можлива причина – спала йому на думку, і всередині нього наче відкрилася прірва. Він сидів, не рухаючись, чуючи луну Тедового голосу в голові. Він відчував своє серцебиття. Відчував чашку в руках. Відчував, що Тед чекає. Ще один спогад повернувся до нього: вони з батьком, у сараї посеред зими, за дверима виє сніговиця. Кінь, збожеволілий від болю. Він облизав сухі губи, поставив чашку, перейшов кімнату й відчинив верхню шухляду. Там лежав пістолет, як Тед і сказав. Артур витягнув його й перевірив, чи він заряджений. А тоді нагнувся, відчинив нижню шухляду, поклав туди пістолета і зачинив її.

– Не зачиняй.

Артур відчинив шухляду. Він випростався, відвертаючи обличчя.

– Іще дещо, – сказав Тед. – Трохи незручно просити. Я можу й сам, але це забере багато часу, і якщо я зомлію абощо й не зможу, а мама повернеться, справа не буде закінчена, їй буде тяжко. Тож якби ти допоміг мені опуститися на підлогу, я був би вдячний.

Артур знову облизав губи. У тиші він чув пташок надворі, їхнє щебетання й пісні.

– Вона не розкаже, що ти приходив, – вів далі Тед так, наче вони обговорювали погоду, – тож ти не втрапиш у халепу, нічого такого. Хай там як, буде видно, що я міг би зробити це й сам.