Вуста її витягнулися в рівну лінію, але м’яка шкіра під підборіддям тремтіла. Артурові подумалось, чи бачила вона Джейка й частково через це так розсердилася. Джейк і Лора сиділи на сходах банку з гуртом інших дітей зі старшої школи, і Джейк пив щось із пляшки з-під коли, що на колу за кольором схоже не було. Не лише він один, й Артур не надав би цьому великого значення, якби не бачив, як Джейк пропонує пляшку Лорі, а та відпиває, перш ніж віддати її назад. Її обличчя паленіло, а це викликало в Артура думку, що, можливо, це вона відпила не вперше. Тієї ж секунди, коли йому майнув цей здогад, він відчув, як усередині все стиснулося. Чи не споював її Джейк? Чи не користався з цієї нагоди, щоб напоїти її й спокусити? Він відштовхнув цю думку геть, примусив її відступити в ту темну печеру, звідки вона прийшла. Напевно, Джейк просто святкував, як і всі інші, й узагалі не мав ніякого лихого наміру.

Він відвіз матір додому, але сам повернувся в місто. Йому здавалося важливим там бути. Він припаркував свого ваговоза позаду поштового відділення й пройшовся завулком до основної Мейн-стріт. Хтось розпалив вогнище посеред дороги поблизу пошти, й десь із десяток чоловіків зібралися навколо нього, обіймаючись за плечі й виспівуючи «Викочуйте бочку» на все горло. Артур упізнав у них шахтарів. Вони останні шість років провели під землею: війна споживала так багато вугілля, що чоловікам, які працювали у шахтах, коли вона почалася, заборонили кидати роботу, і в їхньому співі починала звучати озлобленість щоразу, коли повз них ішов хтось в уніформі. Артурові скидалось на те, що рано чи пізно там зав’яжеться бійка, тож вирішив іти далі.

Він пройшовся по Мейн-стріт, а тоді повільно повернувся, вдаючи перед самим собою, що не шукає Лори. Тієї шкільної компанії ніде не було видно. Може, вони всі пішли до когось додому або до озера, влаштувати на пляжі свою власну вечірку.

Він стояв на розі банку і спостерігав за натовпом. Чимало чоловіків у формі, дехто перебинтований, хтось на милицях, хтось із рукою в підв’язці, інші просто приїхали додому у відпустку. Вони були такими щасливими. Щасливими й гордими зі своєї перемоги. Зі своєї перемоги, не його.

Раптом він побачив себе таким, яким, безперечно, бачили його інші люди з натовпу: відокремленою постаттю, що стоїть далеко він інших. Він дивився на гурти людей, що співали й сміялися, і почувався таким самотнім, як ніколи в житті. То що, тепер так буде завжди? Оце такий він є? Людина, відірвана від решти, що йде життєвою стежкою сама?

Двоє чоловіків у формі повітряних сил, підтримуючи під руки третього, раптом відійшли від решти, відтягнули свого товариша на узбіччя й тримали його, доки він блював у канаву. «Молодчага! – сказав один із них. – Тепер маєш місце на нову порцію!».

Той, що блював, мав тільки одну руку, й раптом Артур згадав про Теда. Він відвернувся, відчуваючи огиду через жалість до себе й пішов крізь натовп до свого ваговоза.

Напевно, місіс Гачетт побачила, як він під’їжджав, бо відчинила двері, щойно він піднявся сходами. «Артур», – сказала вона й боязко всміхнулася, ведучи його до вітальні. Він сів на свого звичного стільця поруч ліжка. Тедове єдине око було заплющене, тож Артур подумав, що він, мабуть, спить, але через хвилину, не розплющуючи ока, Тед запитав:

– Ти бував у місті?

Тими днями він розмовляв більш-менш нормально.

– Ага, – відповів Артур.

– Як там?

– Шумно. Багато народу. Більшість п’яні.

Тед кивнув. За якийсь час він сказав:

– Це ж лише Європа капітулювала? Гітлер і компанія?

– Ага, – мовив Артур. – Япончики ще б’ються.

Він подумав, чи хотілося б Тедові піти й побачити святкування на власні очі. Його серце стиснулося від думки, що довелося б піднімати скалічене, безноге тіло й нести до ваговоза, намагаючись посадити Теда якось так, щоб він не перекинувся. Раптом він побачив, як вони з Карлом несуть Теда додому, закинувши кожен його руку собі на плече, тягнуть його замерзлою дорогою. Тедове балакуче, веселе сп’яніння. «Оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль».

Він прокашлявся.

– Хочеш побачити, що там відбувається?

Тед розплющив око й глянув на нього.