Вихладіл довго дивився на них. Він переводив погляд з обличчя на обличчя. Нарешті він опустив руку з кастетом і сів. Дора, вивільнившись з його рук, швидко покинула їхній стіл. Губи Бегемота здригнулися й несподівано розтяглися в привітній щирій посмішці. Тепер він виглядав абсолютно тверезим.
– Багато хто до вас працював у моєму відділі, – рішуче сказав він, – вони ставилися до продажних жінок як до тварин. А вони ж не суки, у них є своя гідність і своя історія. У мене вперше є люди, які бачать цю гідність.
В очах поліцейських блиснула недовіра.
– Це був іспит? — запитав Мок. — Ви намагалися нас спровокувати, асесоре?
– Це не сучки чи кішки, які підставляють себе за гроші , – кивнув Вихладіл. – Усі мої підлеглі вперше бачать у них людей. Так, Мок, це було випробування. Той, хто байдуже б дивився, як я б"ю Дору кастетом по обличчю, рано чи пізно розпрощався з відділом. Я б викинув такого з розбитою мордою. Без права на помилування. Це був екзамен. І ви його пройшли. Ви були щирими у своєму гніві. А чесність – одна з найважливіших людських якостей.
Спираючись на потужні руки, він навалився на стільницю всім тілом.
– А тепер додому! – закричав він. — А я маю з’явитися до Мюльгауза завтра рівно о восьмій! Я тут трохи побуду, вип’ю крапельку, а ви додому! Зрозуміли?
– Так, пане поліцейський асесор! - закричали троє поліцейських і почали засовувати портсигари та сірники до кишень.
Вихладил підходив до кожного, хапав за плечі й гаряче обіймав.
- Ти більше не студент», — пробурмотів він Моку. – Ти один із нас!
Уперше в житті Мок відчув симпатію до Бегемота.
Мок вийшов останнім з карети, прикрашеної поліцейською зіркою. Він знаходився між Павільйоном чотирьох куполів і Залою Сторіччя. Величезну будівлю досі обгороджував дощатий паркан. У відчинених воротах стояло дванадцять поліцейських у формі. Їхній лютий вигляд, загрозливі вуса, високі штивні ківера та срібні пряжки службових поясів зазвичай викликали повагу у городян. Тепер, однак, цей страх і ця прусська повага до мундира кудись випарувалися. Десь біля сотні людей – на око – натовп сміливо міряв поглядами поліцейських, що блокували вхід. Люди зовсім не боялися. Юрба хоила хвилями, вибухала від злості та агресії, ревла та штовхалася. Для вибуху потрібна була лише іскра.
Поліцейський кучер дійшов висновку, що вже виконав своє завдання, оскільки вранці повідомив людей з відділу догляду за мораллю, що нарада у винятковому порядку відбудеться в Залі Сторіччя. Він мав чекати їх у поліцай-президії? Ну, дочекався. Він повинен був віддати їм їхні значки? Ну, повернув. Він повинен був привезти їх сюди? Привіз. І це все. Він пробурмотів їм кілька слів на прощання і швидко поїхав, мабуть, боячись, що натовп спрямує свій гнів на поліцейські знаки на кареті.
Мок і його колеги почали пробиратися крізь людську юрбу до входу на виставкову територію, центральною точкою якої був округлий бетонний колос. Мок пішов першим і проклав шлях. Він рішуче використовував руки та лікті. Люди розходилися за ним спочатку мовчки, потім щось бурчали, а нарешті визнавали в ньому представника влади і кидали йому в обличчя гострі звинувачення.
– Де ти був, глино[15], коли викрали тих невинних малюків? — крикнула дама у великому капелюсі й націлила на нього парасольку.
– Діти простого народу! – назустріч Моку сунув чоловік у кашкекті залізничника. — Пролетарські діти! Наших дітей вбивають! Їх ніхто не захищає! Ти тільки захищаєш дітей багатіїв, сучий сину!
Мок вимовив кілька сильних слів з таким виразом, що залізничник відступив на крок. Тоді поліцейський пірнув у натовп, який усе ще роївся, ширшав і стискався. Прямо перед входом на ящику стояв молодий чоловік семітської зовнішності. Він був повернутий спиною до залу, а його блискучі очі були прикуті до Мока, що протиснувся сюди.