Мати Джійон брала оплату готівкою, не сплачуючи ні копійки податків. Якось вона з іншою місцевою перукаркою поскубли одна одній коси, бо та втратила багато клієнтів через маму Джійон. Але всі сусіди були на боці матері, адже вона мала добру репутацію, та й мешкала зі сім’єю у цьому районі вже давно. Врешті вони з цією перукаркою поділили клієнтів і спокійно співіснували, працюючи кожна на своїй території.

У матері Джійон, О Місук, було двоє старших братів, старша сестра та молодший брат. Усі вони, подорослішавши, покинули рідне місто. До того усі покоління її сім’ї безбідно жили, займаючись фермерством. Та світ змінювався. Корея із традиційно сільськогосподарської країни перетворилася у високотехнологічну, і заробляти на життя одним лиш фермерством стало неможливо. Тому батько Місук, як і всі його односельчани, зробили все, щоб відправити своїх дітей у місто. Але у нього не було можливості оплачувати навчання та проживання усіх його дітей. Як-не-як, життя у місті було дорогим, а оплата за навчання — ще дорожчою.

О Місук закінчила початкову школу, після чого вона почала допомагати у домашньому господарстві та на полі. У п’ятнадцять років вона переїхала в Сеул. Її сестра, старша за неї на два роки, уже жила і працювала там на текстильній фабриці в Чхонгечхоні, куди влаштувалась і Місук. Разом із старшою сестрою та ще двома дівчатами, які працювали з ними, вона поселилася у крихітній кімнатці, що мала не більше ніж сім квадратних метрів. Майже всі працівниці фабрики були її однолітками. Вони були майже одного віку, подібні були й освіта та історії, що привели дівчат на фабрику. Юні дівчата працювали з ранку до ночі, не маючи змоги нормально виспатись, відпочити чи навіть поїсти, і вони думали, що так і має бути, що у всіх такі умови праці. Жар від ткацьких верстатів нагрівав приміщення фабрики настільки, що здавалось, можна зійти з розуму від цієї спеки. Дівчата підтягували свої й без того короткі спідниці якомога вище, але піт все одно стікав по руках і ногах. У приміщеннях постійно висів серпанок із пилюки, якою працівниці дихали і яка у багатьох спричинила захворювання легень. Щоб не спати, вони пригорщами їли кофеїнові таблетки і працювали днями та ночами, від чого їхні обличчя втрачали здоровий колір. Той мізер, який дівчата отримували за свою роботу, вони відправляли братам, аби ті могли оплатити своє навчання. Тоді вважалося, що саме сини повинні досягнути успіху в житті, адже від їхнього особистого успіху залежатиме благополуччя усієї родини. Доньки, своєю чергою, повинні були усіма силами підтримувати братів на шляху до цього успіху[9].

Старший брат О Місук закінчив регіональний медичний університет і все життя пропрацював у лікарні при альма-матер. Другий брат на пенсію пішов з посади начальника поліцейського відділку. Місук дуже пишалася своїми братами, які добре вчилися та виросли достойними членами суспільства. Вона навіть хвалилася успіхами братів співробітницям на фабриці. Коли старші брати стали фінансово незалежними, вони оплатили навчання наймолодшого з них. Завдяки цьому він зміг вступити у Сеульський педагогічний університет. Уся сім’я хвалила найстаршого сина, дякували йому за те, що він підтримав своїх молодших братів, допоміг їм стати на ноги, і не могли натішитись, що завдяки такому первістку сім’я нарешті зажила щасливо. Тоді-то Місук та її старша сестра зрозуміли, що шанс на підтримку та допомогу від сім’ї вони не отримають ніколи. Сестри із запізненням записалися у професійне училище і, працюючи вдень та навчаючись по вечорах, врешті-решт змогли отримати атестат про неповну середню освіту. О Місук на цьому не зупинилася і почала готуватися до кваліфікаційних екзаменів для отримання атестата про повну середню освіту[10]. У той рік, коли її молодший брат став учителем старшої школи, вона змогла отримати атестат про закінчення старшої школи.

Одного разу, коли Джійон ще ходила в початкову школу, її мама, прочитавши якесь повідомлення від учителя у шкільному щоденнику, сказала:

— А я теж колись хотіла стати вчителькою.

Маленькій Кім Джійон, яка тоді думала, що мама може бути тільки мамою, це бажання мами стати кимось іншим здалось таким дивним, що вона розсміялася.

— Я серйозно, серед своїх братів та сестер я вчилася найкраще. Навіть краще, ніж твій старший дядько, — додала мама.

— Тоді чому ж ти не стала вчителькою? — поцікавилась Джійон.

— Я повинна була заробляти гроші, щоб оплатити навчання братів. У той час усі дівчата жили так. Такий у нас був обов’язок.

— Ну тоді ти можеш зараз стати вчителькою, — підбадьорила донька маму.

— А зараз я повинна заробляти гроші, щоб оплатити навчання вам. Зараз усі матері живуть так. Такий наш обов’язок.

Мати шкодувала себе, своє життя і навіть те, що вона стала матір’ю Джійон. Невеликий, але важкий камінь, який міцно притис довгу мамину спідницю до підлоги. Саме таким тягарем відчула себе Джійон, і їй стало дуже сумно. Мати помітила зміну настрою доньки та ніжно провела рукою по її скуйовдженому волоссі.

Джійон ходила у велику початкову школу, до якої від будинку йти 20 хвилин пішки. У кожній паралелі було від 11 до 15 класів, а у кожному класі налічувалось до 50 учнів. До того, як Джійон пішла в цю школу, тут навчалось так багато учнів, що школа була змушена працювати у дві зміни — ранкову та денну.

Для Джійон школа стала першим досвідом життя у соціумі поза сім’єю, адже в садочок вона не ходила, та із цим проблем у неї не було. Як тільки Джійон звикла до шкільного життя, мама доручила старшій із сестер — Инйон — відводити молодшу у школу. Кожного ранку Инйон перевіряла розклад сестри та спаковувала у ранець підручники та зошити, а у великий товстий пенал, на якому була зображена казкова принцеса, клала чотири підточені олівці та гумку. Якщо чогось бракувало, Инйон просила гроші у мами та купувала те, що потрібно, у магазині канцелярських товарів, що розташовувався поряд зі школою. Джійон була зразковою ученицею — вона ніколи не губилась по дорозі у школу чи додому, на уроках поводилася слухняно, не пісялась. Джійон старанно переписувала із дошки завдання для домашньої роботи і часто отримувала найвищу оцінку за диктанти.

Першим неприємним шкільним досвідом для Джійон стала оказія, з якою дають раду більшість дівчаток у школах — жартівливі зачіпання-залицяння з боку сусіда по парті. Для Джійон вони здавалися далеко не жартівливими. Вона оцінювала ці зачіпання скоріше як агресію і дуже через це переживала, проте нічого не могла з цим зробити, окрім лиш як поплакати та пожалітись сестрі та мамі. Але їхні поради нічим не допомагали. Сестра сказала, що всі хлопці — дурні, з цим нічого не вдієш, тож найкращий спосіб — просто ігнорувати їх, а мама насварила Джійон за те, що та, мовляв, плаче через дурниці, адже однокласник просто так жартує.

У якийсь момент цей сусід по парті почав зачіпати Джійон не лише словами. Коли він сідав за парту, ставав у чергу чи порпався у своєму рюкзаку, він ніби ненароком штовхав її. Проходячи біля Джійон у коридорі, він зумисне підходив ближче, боляче бив її по руці і тікав. Він також позичав у неї гумки, олівці та лінійки, але ніколи не повертав їх. Коли Джійон просила повернути її речі, він кидав їх на підлогу, сідав на них або говорив, що взагалі нічого не позичав. Якось вони посварилися через це просто посеред уроку, за що обоє були покарані. Коли Джійон врешті перестала позичати свої речі сусіду, він почав висміювати її одяг та помилки, які вона робила, перекривляти, ховати її ранець чи сумку для змінного взуття так, щоб Джійон не могла їх знайти.

Якось на початку літа, коли Джійон було особливо спекотно, вона зняла капці і поставила спітнілі ноги на нижню перекладину парти. Раптом її сусід витягнув ногу і щосили копнув один з капців. Той, пролетівши по проходу, зупинився аж біля учительського столу. Весь клас засміявся, а вчителька розчервонілася і розгнівано спитала:

— Чий це капець?

Джійон мовчала. По-перше, їй було просто страшно, а по-друге, хоч капець і належав їй, вона очікувала, що сусід зізнається у тому, що це його рук, чи то пак, ніг, справа. Проте сусід, похиливши голову, мовчав.