2016 рік

Це був опис життя пацієнтки Кім Джійон, записаний зі слів самої Кім Джійон та її чоловіка, Джон Дехьона. Пацієнтка приходить на терапевтичні сеанси тривалістю 45 хвилин двічі на тиждень. Терапія показує добрі результати, але симптоматика поки не пройшла остаточно. З метою боротьби з депресивними настроями, тривожністю та безсонням, пацієнтці були прописані антидепресанти та снодійне.

Коли я вперше почув перелік симптомів пацієнтки від її чоловіка Дехьона, я запідозрив, що у Кім Джійон типовий дисоціативний розлад особистості, але в процесі наших зустрічей з пацієнткою я дійшов висновку, що симптоми все ж спричинені ускладненнями післяпологової депресії. Проблемою стало те, що чим довше я консультував пацієнтку, тим більше сумнівів виникало і щодо останнього діагнозу. Кім Джійон не виявляла скепсису на наших сеансах і не була налаштована вороже. Вона ніколи не жалілася, не скаржилася на несправедливість і не мала ознак впливу дитячих травм. Пацієнтка не схильна ділитися переживаннями з власної ініціативи, та без проблем йде на контакт і розказує навіть найглибші почуття та думки, з усіма деталями, логічно та послідовно, якщо її до цього підштовхнути. Завдяки епізодам, які Кім Джійон вибирала для того, щоб поділитися на терапії, я змушений був ще раз переглянути поставлений діагноз. Мій діагноз не був помилковим, ні — я усвідомив, що існують речі, які я ніколи не враховував у своїй практиці.

Якби я був середньостатистичним чоловіком сорока років, я би, мабуть, так і не зміг зрозуміти пацієнтку. Але завдяки тому, що у свій час я одружився на чудовій жінці — своїй одногрупниці — у мене була можливість спостерігати за нелегким життям жінок у Кореї. Моя дружина, яка здобула спеціалізацію лікаря-офтальмолога, вчилась набагато краще за мене, була більш амбітна, але врешті була змушена відмовитися від посади професора у медуніверситеті і перейшла на роботу контрактного лікаря, а згодом і зовсім звільнилася, віддавши перевагу сім’ї. Дивлячись на неї, я зрозумів, що означає бути жінкою, а особливо жінкою, у якої є діти, в Кореї. Цілком природним було те, що більшість чоловіків не усвідомлювали, крізь що щодня проходять їхні дружини, адже питання народження та виховання дітей завжди існували для них десь там, далеко.

Мої батьки жили в іншому місті, а батьки дружини давно переїхали в США, тому справлятися з дітьми нам довелося самостійно. У безконечному потоці няньок, які чергувалися з дитячим садком, дружині якимось магічним чином вдавалося поєднувати роботу та сім’ю. Нарешті наш син підріс і пішов у початкову школу — зранку він був на уроках, а після уроків залишався на групу продовженого дня, звідки його забирав на заняття викладач з тхеквондо. Відзаймавшись на тхеквондо, син чекав, поки за ним приїде мама. У ті часи дружина часто казала, що ось воно, нарешті, вона може трохи перепочити, але слова її були поспішні. Якось перед початком літніх канікул її викликали до школи. Наш син проткнув руку однокласнику олівцем.

Класний керівник розказав, що син постійно встає посеред уроку і ходить по класу, що плює у миску супу перед тим, як з’їсти його, що копає однокласників по ногах і навіть дозволяє собі хамити й обзивати вчителів. Дружина була в шоці. Вона пам’ятала сина таким, який постійно плакав, благаючи не лишати його у дитячому садку і не йти на роботу, усі навколо завжди казали їй, який він хороший і чемний. Звісно, бувало, що він приходив додому із синяками, але ми ніколи й гадки не мали, що синяки у нього з’являються від того, що це він на когось нападає, а не навпаки. Класний керівник припустила, що у нього синдром порушення активності та уваги, і хоча я й не погоджувався з цим припущенням, дружина мене не слухала.

— Ради всього святого, я ж психіатр! Чому ти мені не віриш?

Жінка тяжко глянула на мене і відповіла:

— Діагноз ставлять лише після особистої зустрічі з пацієнтом, під час якої лікар, дивлячись пацієнту в очі, вислухає всі його скарги. Як ти можеш щось казати, якщо ти ні разу цього не робив? Ти проводиш з нашим сином не більше ніж десять хвилин на день. І то, протягом цих десяти хвилин замість того, щоб спілкуватися із сином ти витріщаєшся у телефон. Чи, може, ти вмієш ставити діагнози, дивлячись на те, як він спить? Слухаючи, як він дихає? У тебе що, магічні сили появилися? Ти тепер не лікар, а екстрасенс?

У той період я займався переїздом клініки у більше приміщення, і вільного часу не було ні секунди. Цілими днями я був змушений відповідати на робочі повідомлення та листи. У перерві між роботою я міг собі дозволити переглянути новини онлайн, але я ніколи не витрачав час на безглузді ігри чи пусті балачки в месенджерах. Та я не мав чим заперечити дружині, адже результат був один — я і справді проводив весь свій час у телефоні. Хоч, на мою думку, прямого зв’язку між роботою дружини та поведінкою нашого сина не було, класний керівник наполягала, щоб дружина постійно була поряд із сином, хоча б на період навчання у молодших класах. Дружина прислухалась до її поради і звільнилася. Тепер вона вставала ще раніше, ніж до звільнення, щоб приготувати сніданок, розбудити сина, вмити, нагодувати та одягнути його і відвести до школи. Також вона забирала його після уроків додому, куди приходили викладачі з музики та малювання. Уночі дружина лягала спати поряд із сином. Вона обіцяла, що повернеться на роботу, коли дитина одужає, і навіть попросила старшого колегу притримати для неї місце, та дуже скоро забрала свої слова назад, зрозумівши, що сину найближчим часом краще не стане.

Це був останній день року. Я повернувся додому пізно після зустрічі випускників і застав дружину за кухонним столом. Вона сиділа і щось старанно писала. Коли я підійшов ближче, я побачив, що вона розв’язує задачки у шкільному зошиті з математики, де барвисті букви та милі картинки займають більше ніж половину сторінки.

— Люба, чому ти робиш уроки за сина? — спитав я.

— Зараз канікули. І взагалі, зараз у школі не задають домашнє завдання. Але звідки тобі знати...

— А навіщо ти розв’язуєш задачки тоді?

— Просто так. Мені подобається. Та математика, яку тепер наші діти вивчають у школі, дуже відрізняється від того, що вивчали ми з тобою. Вона значно складніша, та значно цікавіша. Ось, глянь. Це ж справжня схема руху автобусів Сеула! Потрібно визначити правильний номер автобуса, звіряючи схему, розклад і маршрут руху автобусів. Ну хіба це не захоплююче? — пояснила дружина.

Чесно кажучи, задачка не здавалася мені такою захопливою, і я б точно не став витрачати дорогоцінні години сну, розв’язуючи її. Та було вже пізно, мені хотілося у ліжко, тому я просто пробуркотів щось позитивно-невиразне і пішов спати.

У вихідні я, як завжди, виносив сміття і помітив у стосі паперових відходів цілу купу таких шкільних зошитів з математики. Усі вони були списані від початку до кінця. До цього моменту я завжди думав, що то наш син так старанно вчиться, але тепер зрозумів, що у моєї дружини з’явилось нове незвичне хобі. З одного боку, це було мило, але з іншого, це було досить дивно. Я знав, що моя дружина завжди мала неабиякі математичні здібності. У школі вона завжди брала участь у олімпіадах з математики, на яких часто перемагала, на тематичних атестаціях вона отримувала найвищі бали, і навіть на випускному іспиті вона б отримала сто зі ста, якби не припустилася помилки у одному завданні. Тому мені здавалось дивним, що така талановита людина так сильно прив’язалася до якихось шкільних зошитів з математики, розрахованих на учнів початкової школи. Я знову спитав, що такого вона знайшла у цих завданнях, і вона знову сказала, що їй просто цікаво.