— Мене? — ще більше здивувалася Джійон.

— Так.

— Ні-ні, не потрібно. Не потрібно мене проводити.

Вона хотіла спитати, хто він взагалі такий, та звідки він її знає, але чомусь побоялася продовжити розмову. Джійон мовчки стояла, уникаючи погляду хлопця, і вдивлялася у вогні машин, що проїжджали. Нарешті під’їхав її автобус. Джійон спочатку зробила вигляд, що це не той автобус, який їй потрібний, і заскочила всередину в останній момент, але її дивному співрозмовнику якимось чином вдалося застрибнути вслід за нею. Час від часу поглядаючи на відображення його спини у вікні автобуса, вона подумала, що і він, либонь, зараз розглядає її відображення у вікні, і тут їй стало по-справжньому страшно.

— Дівчинко, з тобою все в порядку? Тобі погано? Ану, присядь, — якась жіночка, яка, вочевидь, поверталася втомленою з роботи додому, уступила місце Джійон, яка від страху миттю зблідла та вкрилася холодним потом.

Сідаючи на крісло, Кім Джійон схопила цю жінку за кінчики пальців і подивилася на неї поглядом, сповненим відчаю та благання, але пасажирка, звісно, не зрозуміла, що відбувається:

— Тобі геть погано? Відвезти тебе у лікарню? — спитала вона.

Джійон похитала головою, відпустила руку жінки і, впевнившись, що хлопець цього не побачить, стиснула руку в кулак, виставивши вказівний палець і мізинець, показуючи жестом «телефон». Жінка, дивлячись то в обличчя Джійон, то на жест, який та показувала, на секунду ніби задумалась, витягнула із сумки великий мобільний телефон і непомітно передала його Джійон. Та, схопивши телефон і схиливши над ним голову так, щоб нічого не було видно, відправила татові смс-ку: «ЦЕ ДЖІЙОН ЗУСТРІНЬ НА ЗУПИНЦІ ТЕРМІНОВО БУДЬ ЛАСКА».

Автобус уже під’їжджав до її зупинки, і коли Джійон у розпачі глянула у вікно, вона зрозуміла, що тата там немає. Хлопець стояв на крок позаду від неї, автобус зупинився, і двері відчинилися. Кім Джійон боялася вийти, але й їхати пізно ввечері далі, у незнайомий район, було поганою ідеєю. Повторюючи подумки, ніби молитву: «Будь ласка, не переслідуй мене, будь ласочка, не йди за мною», — Джійон вийшла з автобуса на безлюдну зупинку. Незважаючи на молитви, хлопець вийшов одразу за нею. Вийшли тільки Джійон і він. На вулиці не було ні одного перехожого, зламаний вуличний ліхтар не світив, тому на зупинці було геть темно. Від страху Джійон завмерла на місці, а її переслідувач підійшов до неї:

— Ти постійно сідаєш просто переді мною, усміхаєшся, передаючи папери, вічно заграєш зі своїм «Па-па!» солоденьким голосом, а тепер що, морозишся?

О боже, та Джійон не мала ні найменшого поняття, хто там сидить за нею на курсах, з яким лицем вона передає роздатковий матеріал і як прощається чи що каже, коли намагається розминутися з випадково перестрілими у вузькому коридорі учнями. Раптом автобус, який уже від’їжджав від зупинки, знову зупинився і з нього вибігла та сама жінка, яка давала Джійон телефон:

— Дівчинко! Стривай! Ти забула це у автобусі! — вигукувала вона, розмахуючи шарфом, який, як міг сказати будь-хто, глянувши на цей старомодний шарф, явно не належав старшокласниці Кім Джійон.

Хлопець, прошипівши: «Сучки!», — швидким кроком пішов геть. Коли жінка нарешті добігла до зупинки, Кім Джійон, сівши просто на тротуар, гірко заплакала. Якраз у цей момент на зупинку примчався тато Джійон, і та спробувала пояснити двом дорослим, що ж усе-таки сталося. Вона, затинаючись, розказала, що хлопець цей, можливо, і справді вчиться з нею на курсах, але Джійон його не пам’ятає, при тому він якимось чином вбив собі в голову, що вона весь цей час із ним фліртувала. Жінка, Джійон та її батько утрьох сиділи на лавочці, очікуючи наступного автобуса. Батько вибачався, що прибіг з пустими руками, адже дуже поспішав, і тепер не може навіть оплатити рятівниці таксі, та обіцяв обов’язково віддячити.

— Ой, ви що, не варто, у таксі в такий час жінці їхати ще страшніше, ніж у автобусі. Ваша донька дуже злякалася, ви краще її заспокойте, — заперечила жінка, відмахуючись руками.

Але замість того, щоб втішити доньку, тато Джійон у той день добряче на неї викричався. Чому вона ходить на курси так далеко від дому? Чому вона розмовляє з незнайомцями? Чому вона вдягнула таку коротку спідницю? Ці та інші питання — усе це вона чула вже не раз. Кім Джійон виховували, постійно нагадуючи, що вона має бути обережною, що повинна одягатися скромно і відповідно поводитися, що вона повинна уникати темних місць, не виходити на вулицю, коли стемніє, а також уникати небезпечних людей. Якщо щось із цього вона не зробила і не помітила вчасно небезпеку — що ж, сама винна.

Мама Джійон телефонувала тій жінці, аби віддячити, якщо не грошима на таксі чи невеличким подарунком, то хоча б чашкою кави чи пакетом мандаринів, але та відмовилася. Кім Джійон хотіла подякувати їй ще раз, тому через декілька днів зателефонувала рятівниці особисто. Жінка лиш сказала, що вона дуже рада, що все обійшлося і що Джійон має пам’ятати: у тому, що сталося, її вини немає. Вона додала, що у світі багато дивних, ба навіть ненормальних чоловіків, і вона сама не раз стикалася з такими ситуаціями, як Джійон, тому завжди варто пам’ятати, що проблема полягає саме у цих дивних чоловіках, а не у жінках, до яких вони пристають. Почувши це, Кім Джійон раптом заплакала. Ковтаючи сльози, Джійон мовчала у слухавку, не в змозі відповісти співбесідниці.

— Але ти все ж пам’ятай — добрих чоловіків на світі набагато більше, — додала жінка на прощання.

Кім Джійон була змушена покинути курси, на які ходила, і ще протягом тривалого часу вона боялася підходити чи проходити біля автобусних зупинок у темну пору доби. Вона перестала усміхатися і старанно відводила погляд, коли їй траплялися незнайомці. Джійон почала боятися осіб чоловічої статі настільки, що іноді скрикувала з переляку, неочікувано зустрічаючись з рідним братом на сходах, що вели до їхньої квартири. Та кожного разу вона згадувала прощальні слова тієї жінки: «Пам’ятай, це — не твоя провина. Добрих чоловіків на світі набагато більше», — і саме вони допомогли Джійон впоратися зі своїми емоціями. Якби та жінка не сказала цього, хтозна, скільки би ще дівчина жила наодинці зі своїми страхами.