Князь, мій чоловік, приїде десь днів за чотири або п"ять.
Господь милосердний може і здалека щастя послати, а тимчасом нехай нам, убогим, дозволено буде хоч вина з монастиря принести.
—Ми з радістю віддячимо, — сказала княгиня.. А коли чернець вийшов, почала гукати:
—Гей, Данусю! Данусю! Стань-но на ослін та звесели нам серце тією піснею, що в Заторі співала.
Почувши ці слова, придворні швиденько поставили серед кімнати ослона. Піснярі сіли по його краях, а між ними всередині стала та дівчинка, котра несла за княгинею прикрашену. мідними гвіздками лютню. На дівчинці була блакитна сукня, на ногах червоні гостроносі черевички, на голові вінок, а волосся було розпущене по плечах. Тут, на ослоні, вона здавалася малою дитиною, але прекрасною, немов фігурка з костьолу або з Христових ясел. Видно, їй не раз уже доводилось співати княгині, бо на обличчі її не помітно було ніякого збентеження.
—Давай, Данусю! Давай! — просили придворні панни.
Вона взяла поперед себе лютню, підняла вгору голову, як пташка, що має співати, і, приплющивши оченята, почала срібним голоском:
Піснярі завторували їй, один на гуслях, а другий на великій лютні; княгиня, що над усе любила світські пісні, закивала головою на обидва боки, а дівчинка співала далі таким дзвінким, тоненьким дитячим і свіжим голоском, немов пташка в лісі навесні:
Піснярі знов завторували. Молодий Збишко з Богданця, який з дитинства звик до війни та її суворих картин і ніколи в житті нічого подібного не бачив, торкнув за плече мазура, що стояв поруч нього, і запитав:
—Хто вона така?
То дівчинка з двору княгині. Чимало є у нас піснярів, що розважають двір, але з неї — найкращий піснярик, і княгиня нічиїх пісень так охоче не слухає.
Воно й не дивно. Мені здається, що вона — справжній ангел, і я не можу одвести від неї очей. Як вона зветься?
А ти хіба не чув? Дануся. Батько її— Юранд із Спихова, можновладний і хоробрий комес, один з передкороговних.
—Леле! Такої другої ще не було на світі!
— Отож і люблять її всі за співи та за вроду.
А хто її рицар?