—Еге ж, — раптом перебив Збишко. — Це правда! Але потім подейкували, ніби княгиня Рингалла, розміркувавши, що не годиться їй бути за єпіскопом (бо він хоч і одружився, проте сану свого зложити не схотів) і що не може бог благословити таке подружжя, отруїла чоловіка. Коли я почув про це, то попросив одного святобожного пустельника під Любліном звільнити мене від тої обітниці.

— Був він справді пустельник,— заперечив, сміючись, Мацько,— але чи був він святобожний, не знаю, бо ми його в п"ятницю в бору надибали, коли він кістки ведмежі сокирою трощив і мозок з них висмоктував, аж у горлі хрипіло.

Але ж пустельник казав, що мозок — не м"ясо, до того ж, він виблагав собі на те дозвіл, бо після мозку дива всілякі уві сні бачить і на другий день до полудня пророкувати може.

Авжеж, авжеж!— відповів Мацько.— А прекрасна Рингалла тепер удова і може тебе на службу покликати.

Даремно б вона кликала, бо я собі іншу пані оберу, якій до смерті служитиму, а потім, і дружину знайду.

— Спершу знайди рицарський пас.

Овва! А хіба не буде турнірів після пологів королеви? Перед тим або після того король не одного рицарським пасом опереже. Я проти кого хочеш на герць стану. Не переміг би мене був і князь, якби мій кінь на задні ноги не сів.

Будуть тут кращі за тебе.

На те земляни з-під Кракова почали гукати:

—Бійся бога! Та тут же перед королевою виступатимуть не такі, як ти, а найславетніші в світі рицарі. Будуть змагатися і Завіша з Гарбова, і Фарурей, і Добко з Олесниці, і Повала з Тачева, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Ясько Нашан, і Абданк з Гури, і Анджей з Брохоціц, і Кристин з Острова, і Якуб з Кобилян!.. Куди тобі з ними силою мірятись, коли їхні тут, ні при чеськім і ні при угорськім дворі ніхто перемогти не може. Що ти балакаєш; невже ти дужчий за них? Скільки тобі років?

Вісімнадцятий, — відповів Збишко.

Тоді тебе кожен між пальців роздавить.

Побачимо.

Але Мацько сказав:

Чув я, що король щедро обдаровує тих рицарів, котрі з литовської війни вертаються. Кажіть, хто тутешній: правда це?

Їй-богу, правда! — відповів один із шляхтичів. — Відома в світі щедрість королівська, тільки добитись тепер до нього буде нелегко, бо в Кракові гостей аж кишить, а вони поприїжджали, щоб нашому королю на честь пологів королеви шану скласти або вірність засвідчити. Має бути король угорський, буде, кажуть, і імператор римський, і різних князів та комесів, рицарів — як маку, і кожен з них має надію, що з порожніми руками від короля не одійде. Казали навіть, що сам папа Боніфацій приїде, який також прихильності й допомоги нашого короля проти свого ворога з Авіньйона потребує, Отож у такому тлумі не легко буде до короля, доступитись. Та коли вже чоловік доступиться та в ноги вклониться — того, хто заслужив, король щедро обдарує.

То я і вклонюся, бо того заслужив, а як буде, війна, то й знов піду. Щось там маємо із здобичі, щось князь Вітольд дав у нагороду, то й можна жити, тільки от літа вже мої не молоді, а на старість, коли сила з кості виходить, хотілося б людині мати свій затишний куточок.

Гарно король зустрів тих, що з Литви під проводом Яська з Олесниці повернулись, і всі вони тепер живуть, як у бога за дверима.

От бачите! А я ж з ними не повернувся,— далі воював. Бо мусите знати, що та королева згода з князем Вітольдом дорого коштувала німцям. Князь хитро виманив заложників, а потім і вдарив на німців. Замки поруйнував, попалив, рицарів побив, силу-силенну людей винищив. Хотіли німці мститись разом із Свідригайлом, який утік до них. Був знову великий похід. Сам магістр Кондрат пішов у цей похід з багатьма людьми. Взяли в облогу Вільну, пробували з височенних веж руйнувати замки, пробували зрадою їх узяти, та нічого не вдіяли! А по дорозі назад стільки їх полягло, що й половини не зосталось. Виходили ми ще на бій проти Ульріха з Юнгінгена, магістрового брата, самбійського війта. Але війт так злякався князя, що з плачем утік. І відтоді, як він утік, запанував мир, і місто будується наново. Один преподобний чернець, який міг по розпеченому залізу босий ходити, пророкував, що від цього часу, поки світа-сонця, Вільна збройного німця під своїми мурами не побачить. Але якщо так буде, то чиї ж то руки зробили?

Сказавши це, Мацько з Богданця простягнув поперед себе руки — широкі й надзвичайно могутні. Декотрі з гостей почали кивати головами й підтверджувати: