—Так, так! Правду він каже! Так!

Але дальша розмова була перервана голосним гомоном, що залунав крізь вікна, з яких були вийняті затягнені міхуром рани, бо ніч зайшла тепла й тиха. Здалека чути було бряжчання, людські голоси, пирхання коней і співи. Присутні в корчмі здивувались, бо час уже був пізній і місяць високо підбився в небі. Господар німець вибіг на подвір"я, і не встигли гості вихилити до дна останні кухлі, як він квапливо повернувся й загукав:

—Двір якийсь їде!

За хвилину в дверях з"явився слуга в блакитному кубраку та складаній червоній шапці. Спинився, оглянув присутніх і, побачивши господаря, сказав:

— Витерти столи та світла більше засвітити: княгиня Ганна Данута на відпочинок тут стане.

Сказавши це, він вийшов. У корчмі зчинилась метушня: господар почав гукати на челядь, а гості здивовано поглядали один на одного.

Княгиня Ганна Данута, — сказав один з городян,— це ж Кейстутівна, дружина Януша Мазовецькото. Вона вже два тижні як у Кракові, тільки виїжджала в Затор відвідати князя Вацлава, а тепер оце, мабуть, повертається.

Куме Гамроте, — сказав другий городянин,— ходімо на сіно в стодолу: зависока то для нас компанія.

—Що вночі їдуть, то мені не дивно, — озвався

Мацько,— бо вдень спека, але чому вони заїжджають до корчми, коли тут недалечко монастир? Потім звернувся до Збишка:

—Рідна сестра красуні Рингалли, розумієш? А Збишко відповів:

—І мазовецьких панянок багато з нею має бути, ого!

Тимчасом у дверях з"явилась княгиня — пані середніх літ, з усміхненим обличчям, вбрана в червоний плащ і зелену вузьку сукню, підперезану золотим поясом, низько застебнутим великою пряжкою. За нею йшли придворні панни, декотрі дорослі вже, декотрі ще підлітки, в рожевих і лілових віночках на головах, більшість з лютнями в руках. Були й такі, що несли цілі жмути свіжих квітів, видно, назбираних по дорозі. В кімнату набилось повно людей,— за паннами з"явилося ще кілька придворних та юних слуг. Увійшли всі бадьорі, з веселими обличчями, голосно розмовляючи або приспівуючи, немов сп"янілі від погожої ночі та ясного місячного світла. Поміж придворними було два піснярі — один з лютнею, другий з гуслями при поясі. Одна з дівчат, ще молоденька, може, дванадцятилітня, несла за княгинею невеличку лютню, прикрашену мідними цвяшками.

Слава Ісусу Христу!— привіталась княгиня, ставши серед кімнати.

На віки вічні, амінь! — відповіли присутні, низько кланяючись.

—А де господар?

Німець, почувши, що його кличуть, вийшов наперед і, за німецьким звичаєм, став навколішки.

—Ми тут зупинимось відпочити та підживитись, — сказала княгиня. —Швиденько приготуй усе, бо ми голодні.

Городяни на той час уже вийшли, а тепер і два місцеві шляхтичі та Мацько з Богданця і молодий Збишко вдруге вклонились і хотіли було вийти, щоб не заважати дворові.

Але княгиня затримала їх.