Книги

День відбуття

22
18
20
22
24
26
28
30

Сергій роздратовано притулився головою у касці до стіни і заплющив очі. У дурних ваганнях втрачався час. Думки допікали, наче мухи у літню спеку. Відповідного виразу набуло і його обличчя у тьмяних відблисках шахтарського ліхтаря. Гадаючи, у який бік повернути, Сергій навіть уявити не міг, що він насправді вирішує в в цю мить. Інакше цей обридлий вираз давно злетів би з його обличчя, і воно набуло б тих гострих і рішучих рис, які з’являлися на ньому при зустрічі віч-на-віч з досвідченим і дужим суперником, перед тим як закрутитися у стрімкій каруселі двобою. Нам не дано знати наперед, так і Сергій не міг знати, що саме залежало від обраного ним напрямку та тих двадцяти хвилин, що відділяли його від Серця Диявола. Тому, відліпившись від стіни, потупавши в нерішучості на місці, він повернув по ходу групи у напрямку Головної Зали.

Він пройшов кілька кроків, зупинився й обережно потягнув за волосінь. Вона лише напружувалася, але не витягалася. Отже, група відійшла досить далеко. Розстібнувши кишеню, Сергій дістав ніж. Тализіну, який почувався тут наче риба у воді, ця жилка стати у пригоді не могла. Він перетяв жилку й кінець, що вів до Серця Диявола, відніс подалі назад. Другий кінець Сергій почав намотувати на руку, продовжуючи рухатися слідом за групою. Пройшовши зо триста метрів, він відтяв усе, що намоталося, і кинув подалі у якусь бокову розщілину. Що б вони не планували, без нього або Валерія здійснити задуманого тепер не зможуть.

Аби наздогнати групу, Сергій пішов швидше, час від часу вимикаючи ліхтар. Але попереду була лише темрява.

XXIV

Земля раптом здригнулася під ногами, завібрували кам’яні стіни, і відразу — ще раз. Автоматично Сергій вхопився рукою за виступ і присів. Щось посипалося на голову. У повітрі в одну мить заклубочилася пилюка, полізла у ніздрі, очі, залоскотала у горлі. Жовтий промінь шахтарського ліхтаря наче застрягав у ній. Минула лише якась мить, за яку, здавалося, неможливо було збагнути, що сталося, але у свідомості його наче саме намалювалося одне слово: «землетрус». Миттєво згадалися страхітливі новини з Туреччини, а потім і Греції, до яких останнім часом усі наче звикли. «Ось і до нас дійшло», — майнула думка. Чому саме тепер?! Підсвідомо зіщулившись, Сергій чекав нових поштовхів. Ну, зараз… Невже підла доля навмисне чекала, поки він залізе до цієї бездонної кам’яної нори?

Але поштовхів більше не було. Пилюка швидко осідала. Але печери наче заніміли. Він несміливо випростався, ступив кілька кроків тремтячими ногами і майже побіг уперед. Дай Боже, щоб хоч обвалів та руйнувань не було, адже у печерах і без землетрусів траплялися обвали породи. І він пішов уперед, перебираючи рукою по стіні, чим далі, тим помітніше припадаючи на ліву ногу.

Попереду знову заклубочилася пилюка, а під ногами трапилося кілька уламків. Наче передчуваючи щось лихе, закалатало серце. Але картина, що постала перед очами, перевершила найгірші побоювання. Пробиваючи ще густе від пилюки повітря, ліхтар висвітив справжню гору уламків. Починаючись під ногами, вона здіймалася догори і впиралася у кам’яну стелю. Коридор тут просто закінчувався. Наче не вірячи, Сергій наступив ногою на крайні уламки, намагаючись їх поворушити. Невеличкий камінчик упав зверху поруч з ним, а слідом за ним посипалося щось дрібне. Сергій миттєво відійшов назад — обвал міг продовжитися.

Сталося те, чого він так боявся. Більше того, такого він взагалі не передбачав.

Позадкувавши кілька кроків, він кинувся назад, туди, звідки прийшов. Цей завал, на щастя, можна було обійти. Вийшовши до Китайської Гірки, де було розгалуження, він міг піти іншим з чотирьох можливих шляхів, які вели до Гусячого Горла. От, якщо… Сергій навіть зупинився. От якщо другий такий завал утворився в нього за спиною! Це було б пастка.

І тут він ясно усвідомив свою помилку. Жахливу помилку, на яку не мав права спелеолог з його досвідом. Пірнаючи кілька годин тому у західну гілку, він дбав лише про те, щоб залишитися інкогніто. Тому й не з’явилася на стіні зали ще одна відмітка крейдою поруч з тією, що залишив Тализін. І помилка ця могла стати фатальною. Щоправда, він залишив Марині чіткі інструкції на випадок свого зникнення. Якщо він не повернеться до дев’ятої ранку, Марина віддасть однакові листи у найближчий відділок міліції та дружині Тализіна. А що як вона цього не зробить? Що як обидва листи давно лежать у смітнику? Від цих думок збився крок та дихання. Он він, цей поворот. Китайська Гірка.

Там не було нічого незвичайного. Від серця відлягло. Правда, хто зна, що там з Гусячим Горлом? Адже це практично єдиний шлях повернення. Але до нього ще треба дістатися.

XXV

Тализін відверто не розумів цих людей. Почалося з того, що вони не схотіли залишати машини в селі. Їм, бачте, забаглося їхати аж до самих печер. Навіть у нього, який ніколи не мав авто і був до них цілком байдужий, серце стискалося, коли дорога іномарка скреготала пузом по присипаних снігом горбах на під’їзді до скель. А шлях пішки від села зайняв би щонайбільше п’ятнадцять, ну, хай двадцять хвилин. Але їм хотілося машиною заїхати мало не в печеру. «Нові українці»…

Далі ще цікавіше. Коли Валерій побачив рюкзаки, які вони витягали з багажників, то просто вхопився за голову. На запитання, що це і для чого, йому відповіли, що це запасний чистий одяг та провіант. Він пробував протестувати, але марно. Усе це «туристи» звалили на плечі й понесли до Головної Зали.

Вже там з великих рюкзаків повиймали менші та важчі. Краєм ока йому вдалося помітити, що у великих дійсно залишився одяг. У менших, як пояснили йому, були пляшки, консерви, відеокамера з касетами, фотоапарат та особисті речі Юлії. Навіть якщо відняти від об’єму рюкзаків усі перелічені речі, цих «особистих» атрибутів набиралося достатньо. Взагалі Юлія здавалася йому щонайменше дивною. Причепилася до нього з пропозицією, щоб узяти з собою пса! Тер’єра. «А чому не добермана? — здивувався тоді Валерій. — Мені здається, він гарніший». Сарказм на неї не подіяв, і йому довелося битих півгодини цілком серйозно доводити їй, що дістатися з собакою туди, куди вони намітили, абсолютно нереально. Хоч на перший — погляд Юлія не виглядала жінкою, яка з жиру біситься, намагаючись хоч якось «випендритися» для порятунку від нудьги.

У Гусячому Горлі з рюкзаками почалися проблеми. Навіть такі малі мішечки протягнути крізь вузьку горловину, що повертала кілька разів у різних напрямах, виявилося надзвичайно важко. А вони чомусь дуже поспішали і мало не бігли вперед. Доводи Тализіна, що вони без поспіху встигають у призначене місце до Нового року, на них не діяли. У Гусячому Горлі група втратила більш як годину.

Далі все пройшло відносно гладко, і до місця дісталися майже без пригод. Якщо не вважати такими те, що вони час від часу застрягали на різноманітних перешкодах, не в змозі здолати їх швидко за браком досвіду. Та щойно група виходила на рівну ділянку коридору, Тализіну відразу починали дихати у спину і підганяти вперед, що його надзвичайно дратувало.

Серце Диявола їм просто не сподобалося. Вони потупцювали біля округлої стіни, послухали шум, притулившись вухами до каменю, і заявили, що тут немає нічого особливого, щоб залишатися тут і проводити новорічну ніч. Де, мовляв, казкові сталактити, що звисають зі стелі? «Слава Богу! — подумав тоді Валерій. — Скоріше вийдемо звідси». Промайнула навіть надія, що вся ця крута команда, розчарувавшись у підземному царстві, забереться звідси і поїде банячити у якомусь шикарному ресторані, де за «зелені» сталактитів можуть наробити і з пінопласту, а він, відповідно, матиме змогу зустріти свято у колі сім’ї.

Але найбільше, як йому здалося, не подобалося тут Юлії. Вона навіть помітно нервувала. З її обличчя не сходив вираз якогось напруження. Валерій помітив, як мало вони спілкуються з Гайдукевичем. Очевидно, їй остогидла ця подорож, як і саме життя в його товаристві. Те, що вони не є гармонійною парою, кидалося у вічі. Напевно, спокушаючись на всі ці блага, вона уявляла подальше життя і своє місце в ньому дещо інакше. Що ж, за все потрібно платити.

Взагалі, компанія підібралася досить мовчазна. Найбільше спілкувалися між собою двоє молодих людей — Ринат та Олег, яким Валерій також безпомилково віддав роль слуг та охоронців. Часом вони щось обговорювали, а іноді навіть жартували.