Жоден із залишених у головній залі рюкзаків не належав Валерію. Озирнувшись, хоч у печері явно нікого не було, переборюючи неприємне відчуття, Сергій відкрив один рюкзак. Шампанське, коньяк, консерви, штани, куртки. У другому був тільки одяг. Теплий одяг, якщо не брати до уваги ліфчика, трусиків, натільної сорочки, словом — повного набору леді. Там же була і пляшка з прозорою рідиною. Відчуття, що порпаєшся у чужій білизні, стало нестерпним, і він склав усе назад, щоправда, відкупоривши перед цим пляшку. Це був спирт.
Чим же вони збиралися святкувати Новий рік, якщо все залишилося тут? Можливо, Тализіну вдалося їх переконати, що не варто тягнути цей вантаж у такий маршрут? Тоді де решта багажу? Виходило, що всі ті молотки, зубила вони потягли з собою. Жилку, до речі, також. А для чого їй тут знадобився повний гардероб? Ну, труси — біс із ними, жінка все-таки… А шерстяні спортивні костюми, пухова куртка — наче на полюс… Адже він пояснював, що у печерах не холодно, а порівняно з тим, що робиться надворі, взагалі тепло. А хто, цікаво, питиме спирт? Хіба той вусатий «чмурик»? Але чому тоді пляшка лежить біля жіночої білизни?
Сівши на свою сумку, Сергій притулився спиною до скелі. Надто багато питань без відповідей, щоб, плюнувши на все, їхати додому. Але водночас чогось іще не вистачало, щоб вирушити західною гілкою слідом за групою у Серце Диявола. Машина залишена не в селі, більше того — захована. Це погано. Їжа і, головне, пляшки залишені у залі. Також погано. Вся підозріла амуніція взята з собою — і це погано.
І раптом він вловив ще одну невідповідність. Яким би масивним та потужним не виглядав захований у кущах «форд», все-таки це легковик. Ну скільки могло у ньому вміститися? Максимум шість чоловік, якщо тіснитися. Якраз із шести чоловік складалася група. Але ж двоє людей лишилося в машині. Не виключено, вони прибули двома машинами, але одна поїхала. Може, розраховують, що на зворотному шляху місця вистачить? Тоді хто зайвий? Враховуючи наявність мадам, виходило, що Юлія. І, напевно, Тализін.
Чортівня. Повна чортівня. Навіть хотівши когось позбутися, навіщо таке організовувати? Та ні, насправді все простіше й банальніше.
Він пройшовся ще раз по залі, присівши кілька разів. Коліно в еластичному бинті поводило себе цілком стерпно. З його навичками та досвідом до місця можна дістатися години за півтори. Якщо там усе гаразд, то ще півтори забере шлях назад. Година їзди додому. Саме час зустрічати нове тисячоліття. Ще раз мацнувши себе по кишенях, він пірнув у розщелину.
XXIII
Шлях долався легко. Травмоване коліно практично не нагадувало про себе. У свою чергу, Сергій намагався максимально його берегти. Скоро все з’ясується, і він закінчить цю, не знати яку за рахунком, підземну подорож там, де і почав її. А над своїми тривогами просто посміється. Він вирішив, що розповість усе Марині. Можна буде посміятися разом. Стрілки годинника щойно минули п’яту.
Сергій наближався до входу у Західну сітку. Досі він рухався єдиним можливим шляхом — коридором завширшки близько метра і заввишки три-чотири метри. Різких поворотів тут не було, особливих перешкод також. Це була західна гілка. Вона тяглася дуже далеко і закінчувалася тупиком. Та в одному з бокових відгалужень просто під ногами відкривалася вузька діра, яка вела донизу, — Гусяче Горло. Надзвичайно вузький прохід міняв кілька разів свій напрямок і нарешті, забравши круто вгору, відкривався у невеличку залу, в якій лише невисока на зріст людина могла повністю випростатися.
Тут починалася Західна сітка — найменш вивчений район підземних печер. Ходи розгалужувалися, і дістатися до Серця Диявола звідси можна було кількома шляхами. Який з них обрати, Сергій ще не знав. Можна було довго дискутувати, який з них легший. Думка про це їх з Валерієм могла не співпадати. Разом вони завжди ходили через Хмарочос, оскільки там розташовувалися найменш досліджені печери, але цей маршрут був однозначно важчим. Отже, Тализін мав обрати один з трьох, які залишилися. Який? Але ці вагання знову ж таки були позбавлені глузду. Навіть якби Сергій знав, який шлях обрала група, то навряд чи міг би відразу визначитися, що краще — йти ним же чи обійти їх іншим. Зустрічатися з усіма він категорично не бажав.
Коридор вперся у стіну. Пройшовши кілька кроків боковою розщілиною, він став на обидва коліна, більше спираючись на здорове, й опустив голову в діру. Цікаво, як вони все-таки протягли сюди рюкзаки, навіть маленькі? Сергій ковзнув головою у касці по стіні Горла і відпустив край входу, вільно прослизнувши донизу. Потім протягнув праву руку здовж тіла і пройшов нею вперед, намацавши Гусячий Кадик — камінь, що випирав у вузький прохід. Тут хід Горла повертав на дев’яносто градусів і йшов тепер горизонтально. Тримаючись за Кадик, впираючись ногами у виступи на стінах, він перевернувся на бік і пройшов цей виступ. Далі хід Горла повертав знову на дев’яносто градусів і забирав круто вгору. Довелося перевернутися на спину і, намацавши рукою край виходу, підтягнутися навскіс догори. З Горла вилізла друга його рука. Схопившись за краї, Сергій виліз до зали. Тут і починалася Західна сітка. Чотири розгалуження вели у різних напрямках. Минувши поворот на Хмарочос, він на мить замислився і повернув ліворуч.
Маршрут ускладнився. Коридор постійно «скакав» згори донизу та знизу догори. Збільшилося навантаження на травмоване коліно, і вже відчувався слабкий ниючий біль. «Нічого, — подумав Сергій, — дома відлежуся». Марина, звичайно, вибачить ще й цього разу його викрутаси, тим більше що в нього буде з цього приводу суттєве та досить цікаве пояснення. Сергій намагався долати будь-який спуск, з’їжджаючи по гладкому камінні просто на задниці. Таким чином, коліно отримувало менше навантажень.
Наближався останній поворот, після якого він виходив, так би мовити, на фінішну пряму. Це була Китайська Гірка — досить широкий, похилий коридор, в якому сходилися два з чотирьох маршрутів. Залишалося пройти Малу Ущелину, і далі — Серце Диявола. Що там? Сергій відчув хвилювання. На підході до Гірки йому несподівано здалося, що він щось почув. Наче якийсь звук. Миттєво вимкнувши ліхтар на касці, він хвилину прислухався, а потім пішов навпомацки, перебираючи руками по стіні, очікуючи побачити спалахи світла, якщо там хтось є. Руки намацали кут. Він стояв на вході до головного коридору. Ніяких спалахів не було. Не поспішаючи вмикати світло, знаючи, що тут немає куди несподівано «загриміти», він потихеньку рухався навпомацки.
Відчуття, що він не сам, виникло несподівано, примусивши напружитися і принишкнути. Він завмер, торкаючись скелі рукою і напружуючи слух. Стояла мертва тиша, але відчуття не зникало. Сергій ступав крок за кроком у темряві, подовгу прислухаючись після кожного. Ні, тут не могло бути нікого. Ніхто не зміг би підійти навпомацки, як він. Окрім Валерія, звісно. А що як уздрівши спалахи його ліхтаря на стінах, хтось першим встиг вимкнути свій і завмерти?
Відганяючи подібні припущення і ступаючи ще на крок уперед, він почув звук — явний, зовсім близько, а ногу раптом щось стримало, незвичне — пружне та тонке. Сергій миттєво зупинився і застиг. Але вмикаючи світло, вже знав, що зараз побачить: на висоті гомілок тяглася риболовна жилка. Вона проходила здовж, чіпляючись за виступи стін і вказуючи маршрут, який обрала група. Волосінь не була натягнута туго і, коли Сергій смикнув її догори, ковзнула по кам’яному виступу з тим самим звуком — наче струна. Виявляється, Тализін пішов через Колодязь. Так йому здалося зручніше. Сергій стояв, торкаючись колінами жилки, зсунувши каску на лоба, який чомусь спітнів. Дійсно, хто тут міг підкрадатися до нього у темряві…
Це була несподіванка. Он як воно сталося. Волосінь дійсно використовувалася для того, щоб мати змогу пройти потім певний шлях без провідника. Сергій помилився тільки в одному: він гадав, що це має бути шлях назад, а виходило, що, навпаки, група збиралась повернутися без провідника у Серце Диявола. Щось там мало відбутися. Щось таке, чого не повинен бачити сторонній.
Майбутні події окреслилися тепер виразніше. Вони вип’ють по сто грам для годиться і поїдуть додому. Відвезуть Валерія і повернуться. Візьмуться за кінець жилки, протягнутої аж до Головної Зали і підуть собі спокійнісінько у Серце Диявола. Без провідника. Потім по ній же вийдуть назовні. Він уявив собі печеру чудернацької форми з гладенькими стінами. Що там можна заховати? Цього він збагнути не міг. Якась нісенітниця. Для чого їм туди?
Сергій нерішуче потупцював на місці, думаючи, як вчинити. Судячи з того, що група збирається сама вертатися назад у печери, а не навпаки, Тализіну нічого не загрожує: жилки він не бачив, оскільки мусив іти попереду. Жилку ж тягнув останній. Хоча… Якщо вони задумали щось лихе, то можуть ліквідувати провідника вже на виході, аби про подорож взагалі ніхто не міг дізнатися. Брр… Значить, наступна черга його, Сергія?! Дійсно, сьогодні політ його фантазії меж не знав.
Цікаво, що діється зараз там, у Серці Диявола? Можливо, там щось уже залишили? І діставшись туди, можна розкрити цю таємницю. Він нічим не ризикує. Група рухається зараз у напрямі виходу. Що там? Хоча, з іншого боку, яке йому діло? Він прийшов сюди лише для того, щоб у разі потреби допомогти Валерію, — і все. У нього болить нога. Кілька годин тому він образив дівчину, яка прийшла зустріти з ним Новий рік. Для чого йому це?
Сергій зробив крок у зворотному напрямку. А якщо там дійсно коїться щось надзвичайне, що матиме значення для їхньої з Валерієм подальшої долі? Туди й назад займе півгодини, може, трохи більше. Але у цьому разі він уже гарантовано не зможе наздогнати групу до виходу із Західної сітки. Не зможе обійти їх до Гусячого Горла і, таким чином, дістатися до Головної Зали першим. Доведеться виходити після них. А вони, від’їжджаючи, обов’язково повісять колодку. Тоді не вибратися. А що, як доля Валерія таки вирішуватиметься на виході з печер? Боже, яка нісенітниця, але навіть найменша ймовірність такого — якийсь шанс, можливо, один зі ста…