XXII

Траса була на диво пуста і чиста. Дрібний сухий сніжок, який сипав потроху від самого ранку, сильний вітер відразу здував з покриття. Траплялися лише поодинокі машини. В обідню пору тридцять першого грудня, на рубежі тисячоліть, ніхто не горів бажанням кудись їхати.

Асфальт був сухий, і Сергій добряче тиснув на газ. Здавалося, що «вісімка» просто летить на крилах. Мотор завзято гудів, а Сергій зосереджено думав над тим, що робитиме далі.

Насамперед треба було б проїхатися по селу в пошуках машин. Коли збирається така компанія дилетантів, часто трапляються неув’язки і все проходить з запізненням на кілька годин. Цей варіант влаштував би його найбільше. Це дозволило б перехопити групу ще до заходу у печери й уникнути взагалі усіх можливих неприємностей. Сергій би у такому разі навіть не вдавався до якихось пояснень та подробиць. Він просто заявив би з розгону, що в Тализіна дружина або син потрапили до лікарні, і забрав би його тієї ж секунди. А вони хай роблять, що хочуть.

Якщо ж похід вже почався, він вирішив лише увійти до головного залу і пошукати оту саму жилку, на якій усе зійшлося. Якщо жилка ніде не прив’язана і не тягнеться в глиб печер, залишиться просто повернутися, адже саме на ній базувалися усі його підозри. Сергій відчував, що саме так і станеться. Треба ж було таке вигадати? Доведеться терміново розшукувати Марину і якось залагоджувати інцидент. Найлегше — розповісти, як усе було насправді.

За поворотом показалися Малиновичі. «Вісімка» скинула швидкість і покотила кривими вуличками села. Сергій знав садиби, біля яких спелеологи найчастіше залишали транспорт. Він прокатався по цих вуличках туди й назад, потім об’їхав усе село, але марно. Невже вони могли так сильно затриматися? Доведеться чекати на в’їзді. Стривай! Хто ставитиме машину в селі, збираючись вдіяти щось таке? Адже якщо почнуться розшуки, селяни вкажуть що за машини стояли у когось на подвір’ї, і тоді їх обов’язково знайдуть.

Сергій загнав машину в один із дворів, розпитав господаря, чи не проїжджали тут ті, кого він шукає і, закинувши сумку на плече, пішов у напрямку печер. Колючий морозний вітер дув в обличчя. Під ногами рипіла снігова крупка. Вийшовши за село, він попрямував далі, оглядаючи по дорозі можливі місця стоянки транспорту: снігу на землі лежало обмаль, грунт замерз, можна було їхати куди завгодно. За невеликим ліском начебто з-під землі виростали скелі, утворюючи велетенську «сходинку», над якою знову розляглася рівнина. Сергій звернув праворуч — до зарослої кущами балки.

Машина стояла за кущами. Сергій зупинився в нерішучості. Поставивши сумку на землю, він підкрався до крайніх кущів. Це був новенький шикарний «форд». Шибки були тоновані, і бачити, що робиться всередині, він не міг. Виколупавши з-під снігу якусь грудку, кинув її через кущі, намагаючись поцілити у дах машини, та промахнувся. Друга спроба виявилася вдалою. Сергій завмер, майже не дихаючи. Нічого… Раптом дверцята відчинилися, і з машини вийшов чоловік з бородою, вдягнений у светр — напевно, в машині було тепло. Сергій бачив його вперше. Отже, Ринат і Олег пішли до печер у складі групи. Так і мало бути. А потім… Ні, це не здалося. Він не просто нахилився, а щось промовив тому, хто сидів у машині. Відстань була значною, шумів вітер, і Сергій не міг чути звуку голосу бородатого, але враження складалося саме таке.

Чолов’яга обдивився навколо, потягнувся і ще раз оглянув галявину та найближчі кущі. І тут прочинилися двері з другого боку. На жінці, що вийшла, вечірньої чорної сукні не було. Натомість були джинси та тепла куртка. Біляве волосся її було зібране на голові ззаду, але Сергій якимось чуттям зрозумів, що це вона, хоча ту, від вигляду якої несподівано закрутилася голова і на мить промайнула пекуча думка: «ну чому вона не моя?», він бачив лише одного разу, ще й у темряві. Але це була вона. І рух її, що показував: «Боже, як же тут зимно…», віддавав тією ж граціозністю, що й тоді, біля дев’ятиповерхівки.

Для чого Гайдукевич припер її сюди? Залишив у машині — зрозуміло. Не тягти ж на пікнік одночасно дружину й коханку. А от навіщо витяг з хати?

Позадкувавши до сумки, Сергій обійшов балку і видерся на схил, де знаходився єдиний вхід до підземної сітки печер. Група давно увійшла. Величезна колодка не висіла, двері були зачинені зсередини. Знаючи секрет, Сергій витяг з-за каменя дротик і, підваживши внутрішню клямку, увійшов до зали.

Там було тепло і пусто. Під стіною стояли два великих рюкзаки. На стіні зали біля розщілини, з якої відкривався хід, крейдою стояла позначка: