— Ну, ти ж у нас ерудит, ходяча енциклопедія! — Сергій не відмовив собі у задоволенні ущипнути приятеля за запитання стосовно власної ноги. — Друзь, словом, місцевого масштабу…

— Не знаю, — пробурмотів Валерій, риючись, очевидно, у власній пам’яті. — А з якої це опери?

— Автор книги однієї.

— Про що?

— Не знаю, не по нашому написано. Англійською. Конкретна така книжка. Приблизно тридцять на двадцять сантиметрів і завтовшки сантиметрів з десять.

— Справжній костоломський підхід до оцінки книги, — зауважив Тализін. — Сказав би зразу: вдариш по голові — вб’єш. Не знаю. Не пригадую, щоб чув таке ім’я. А що?

— Та так просто… — відмахнувся Сергій. — Ну, гаразд. Щасливо тобі. Повернетеся — зателефонуй.

— Обов’язково, — пообіцяв Валерій. — І не тільки. З мене ж могорич за «працевлаштування»…

Не помітивши особливого піднесення настрою після розмови, Сергій повернувся до кімнати і впав у ліжко. Коліно знову почало скиміти.

Ось так. Мине тиждень, він підправить ногу і піде далі заробляти на життя чим уміє. А потім якось отримає-таки цей диплом, залишилося небагато. А потім, скоріш за все, сяде у свою «вісімку» і забереться з цього остогидлого за п’ять років міста, де він нікому не потрібний, під три чорти. Куди — він поки що не знав.

Саме над цим і думав Сергій, дихаючи у ковдру, натягнуту майже на ніс, коли несподівано почув з коридору звук, який примусив його здригнутися. Останнім часом його доводилося чути регулярно, майже щодня. Так могли цокотіти лише кігті пса по керамічній плитці підлоги. Миттю скочивши на здорову ногу, Сергій глянув у вікно. Під гуртожитком стояла червона «ауді» Гайдукевича. Не розуміючи, що з ним коїться, Сергій знову впав у ліжко і заліз під ковдру. Кроків чути не було, тільки кігті. Пес прогулявся по всьому блоку і таки повернувся до його дверей. Почувся обережний стукіт. Він уже знав, хто з’явиться зараз в отворі дверей, і разом з тим не вірив.

— Можна, — сказав Сергій.

Двері повільно розчинилися, і він побачив на порозі красеня-добермана з настовбурченими вухами. Юлія стояла поруч, тримаючи його за ремінець. На ній була коротка легка куртка поверх м’якого светра сірого коліру, джинси в обтяжку та м’які спортивні чобітки. Тому й не чути було за дверима кроків. Не вигадавши нічого кращого, Сергій так і залишився лежати, відкинувши лише ковдру до грудей.

Вона увійшла до кімнати, зачинивши двері, і звеліла псові:

— Акбар, місце!

Доберман, звільнений від ремінця, понюхав двері і слухняно розлігся, перегородивши прохід. Тільки після цього Юлія підійшла і сіла на край його ліжка.

— Привіт! Ну, як ти?

— Нормально, — відповів Сергій, дивлячись у простір.

— Вибач, я не могла провідати тебе вчора.

Вона подивилася йому в очі, шукаючи, як здалося Сергієві, сліди образи, якої на його власний подив, залишалося ще достатньо. Тому він відвів погляд. Вона зрозуміла.