Порозглядавши стелю ще хвилин десять, Сергій накинув спортивну куртку і покульгав у вестибюль. Черги на телефон довелося чекати. Марини вдома не виявилося. Не виключено, вона вже готувалася до зустрічі Нового року десь в іншому місці, там, де її могли належно оцінити. Повернутися нагору, так ні з ким і не поговоривши, було б зовсім сумно і Сергій, повагавшись, набрав телефон Валерія.

— Ну, що, — запитав він, коли той озвався, — ти вже готовий до новорічного сафарі?

— Звичайно!

Настрій у Тализіна був піднесений. Валерій уже передивився спорядження і був у захваті. А перспектива несподіваного заробітку ще більше додавала наснаги.

— А колеги твої — ну, оригінали! — сипав він скоромовкою. — Дама хоче собачку до печер тягти, а верховний шеф пів морозильної камери на себе висадив, очевидно поїсти не дурень. По ньому, власне, видно. Та взагалі, хлопці з тих, що могли б жити ще веселіше, але не знають, як це зробити.

— Зрозуміло, — погодився Сергій.

— А як ти? Як твоя нога?

— Стерпно. Не найгірше, скажімо так.

— Радий за тебе. А це правда, що сама мадам тобі ногу поламала? Я взагалі думав, що тебе неможливо вивести з ладу, а тут…

— Звідки така інформація? — похмуро запитав Сергій.

Подібні запитання настрою не додавали.

— А їхній охоронець щось таке казав, — пояснив Тализін.

— Ринат?

— Він.

— Можеш передати йому, що язик у нього, наче в баби.

— Ліпше сам передаси, коли видужаєш, — дипломатично запропонував Валерій.

— Гаразд. Ну, що ж… Бажаю тобі приємної прогулянки. Слухай, — Сергій сам здивувався цьому запитанню, — а хто такий е-е… Джимі Патерсон? Тьху, тобто Джеремі Патерсон, ти не знаєш?

— Хто? — не зрозумів Тализін.

— Джеремі Патерсон.

— Не чув про такого. А чому ти питаєш?