— Як i скрiзь? — мило перебив вiн її. Двоє слимакiв зi знудженими обличчями таки дiсталися до них, але занадто пiзно, бо вони домовилися пройтися осiннiми вулицями, вдихнути у запаренi вином та розмовами легенi важкого осiннього повiтря, гiльйотина дверей вiдтяла за ними сизий трикутник диму, де плавали чорними м’ячами розпаленi голови.
Пролiтали золотими кулями лiхтарнi ковпаки, всесвiт з неймовiрною швидкiстю розкладав атоми у їхнiх головах, летiла волога мжичка, i було ще багато такого, що не помiщалося на язицi, а iснувало в природi цього старезного мiста.
— Принада людського щастя у спiлкуваннi. Часто це обертається крахом. Тисячi людей падають у цю пастку, надаючи словам непотрiбного змiсту. Один мiй знайомий священик весь час спiлкувався з Богом. Майже на «ти», як ото буває. Вiн дiйшов високих iєрархiй, i в нього почала гнити простата. Йому заборонялося мати жiнку. I вiн дозволив собi стати гомосексуалiстом, таким робом у своїй свiдомостi вирiшив проблему. Але чи розрiшив Бог його проблему, невiдомо, — i вiн засмiявся хрипким, але приємним голосом, що дозволяв собi попустити самого священика, благодушно поплескавши його по сiдницi. — У вiдповiдностi до його релiгiї, вiн зазнав краху, але свiдомiсть вплинула на його гниючу плоть чи прогнила плоть на свiдомiсть. Принаймнi вiн продовжує вiрити i трахати хлопчикiв. Вiн поновив спiлкування людства у такий-от спосiб, поставивши свого патрона у досить незручне становище, але, думаю, вiн йому, за його вiру, попустив, — i вiн знову засмiявся, але враз змовк, розумiючи, що до неї заледве доходить змiст сказаного.
— Мене там сприйняли зовсiм не так, як хотiлося… — тихо, вплутуючись у романтичну бовтянку, промовила вона.
— Я знаю. Незадоволенiсть — це скорбота свiту, про що я вам говорив. Тiльки проститутки бувають задоволенi, але й то перiодично. Ви не одна з них, з тiєї компанiї. Щоб бути щасливою, не обов’язково народитися гарною, розумною та заможною, необхiдно умiти за будь-яких обставин бути шматком того, куди ти входиш. Зайти в iнший свiт — ось майстернiсть. Пропекти їх своєю особистiстю, а потiм викрутити навколишнє оточення, як пряму кишку. Оце задоволення, яке вам необхiдно здобути, — Миколай благодушно усмiхнувся, несподiвано розвернув її за плечi i подивився в очi: вона вже була готова, напiврозтуливши червонi соковитi пелюстки уст. Але вiн нiжно погладив її по оксамитовiй щоцi, i вони закрокували далi. Вони йшли пiд гуркiт останнього листя по мокрих покрiвлях; вони проковзали пiд грубим осiннiм небом, тяжким, як шматок гранiту; вона йому подобалася, — вiн хитро дивився, як трiпочуть вiд крокiв пiд щiльним зеленим светром налитi її груди, а випещене обличчя холодно направлене у нiч. Невилуплена великосвiтська левиця. Ота пiдлiткова скутiсть. А безпристраснiсть йому iмпонувала. Десь там в чорнiй «волзi» за рогом чекав Андрiй, нервово покусуючи губи, поклавши велетенськi руки на кермо, навсiбiч вертячи кудлатою головою, — це її смiшило. I вона збудилася. По-справжньому i дико, як ото бувало рокiв чотири тому.
А тим часом Андрюха Лямур зовсiм не вiддавався любовнiй тузi, а воронованим дулом нiмецького браунiнга виторговував у круглосонячних корейцiв кiлька кiлограмiв героїну, тицяючи в їхнi лоби стволом.
— Йобанi нехристi, я вас усiх в жопу оддрючу! Я сказав, що ми башляємо зараз тiльки половину, а решта пiсля продажу… Ви що, забули, хто де срав?! А?!
Його пiдлеглi: Яшка Полохало на прiзвисько Лоренцо, Пашка Дрозд та Котя з Рибою — лагодили електричного паяльника, щоб засунути його в заднiй прохiд розпластаному вузькоплечому китайцю, що з якогось дива лежав на животi й усмiхався та клiпав своїми очиськами. Потiм вiн залопотiв: «Зачєм вi так жєстока?» — «А затєм, чурка рваний, що ти баб наших приїхав єбать!» — добродушно роз’ясняв Яшка, потiм Пашка втрутився i засунув вправно паяльник до мети його слiдування. Тобто в анальний отвiр. Треба сказати, що паяльник вони дiставали уперто довго, — всi магазини зачиненi, хоч око виколи, на порожнiй вулицi вони зупинили машину, стрiляючи очима навсiбiч, намагаючись щось прогледiти крiзь мжичку, — Андрюха все поглядав на годинник, стиха ворушачи губами.
— Може, без паяльника? А?.. — протягнув Котя, але вiдразу замовк, бо Лоренцо садонув лiктем в дих.
— А чим? Я ж не буду в них стрiляти. Токо з паяльником. Це дiє майже як… ну як ота хрiновина, що колють кагебешники на допитах.
— Не поняв…
— Нєхєр понiмать, якщо мене пiдловить Iлона, то менi зiллють, як сперму зi старого бугая… — І вiн засмiявся реготом вуличного вурки, що колись намагався спiвати у жекiвському хорi «Ой чий то кiнь стоїть», але осiкся, бо якраз вiн о цiй порi починав впадати у розпачливу сльозливу блатняцьку меланхолiю, а значить, очима i душею його запанувала дама серця, а нинi — хазяйка.
— Бля-я-я, — тiльки протягнув Яшка i втупився у жовтосiру кашу, сумiш з лiхтарного свiтла, мряки, квадратури вiкон, до яких долучалися вузенькi туалетнi вiчка, а доповнювало пейзаж кiлька розвалених чеченцями кiоскiв, розквiтлих, як велетенськi та потворнi чорнi квiти.
Iлона по-трагiчному поправила локон на мармуровому чолi, натхненно слухаючи слова Миколая, все входячи у патоку, солодку i заборонену мелясу прекрасних слiв, вiддаючись своїй забаганцi з вiртуознiстю аристократки, але зi школярським знанням; несподiвано до неї почало доходити, що вона управду сприймає його слова, або вони просто лягають їй на душу, о, на цей осiннiй настрiй, тужливий, як ця мряка: вона зараз подумала про Андрiя трохи реальнiше, зовсiм без тiнi злорадства, навiть з вилинялою нiжнiстю справжньої аристократки. Ось так, ось так. Збудження починало танути, як снiг ранньої весни, лишаючи лише бруднi залисини справжньої стихiї. А йому… а йому приносило найетичнiше задоволення отак платонiчно промацувати цю iстоту, спостерiгаючи, як широко роздуваються її мiнiатюрнi нiздрi, а очi зачаровано, вже з тваринячою пристрастю, дивляться у нiч, а вiрнiше, у бiк великого нужника, освiтленого, як i пам’ятник колишньому вождю, кiлькома потужними прожекторами, з наквацяними вiчно кривими лiтерами «М» та «Ж».
— Ви випробовуєте свою теорiю на менi?.. — запитала вона, по-бiлчачому притискаючи до грудей руки, проводжаючи очима бiлi мечi свiтла, що шаткували мряку. Вона таки попалася i вляпалася; iнстинкт волав у нiй, що це навiть гiрше Бориса, що треба або закiнчувати, або ставити все на свої мiсця. Вiн випередив її, метнувши свiй розум, напевне, подалi її ще дитячих думок.
— Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, — вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.
Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.
— Котя!
— Га!
— Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».