Перекреслила i дописала: «Смерть i секс, нiякого кохання». Iлона свiдомо викинула з пам’ятi те, що Норка покликала її, коли вона в задумi дивилася на рвання хмар, усмiхаючись у себе дивно, зачаровано, i поманила її, прискаючи зi смiху: о, коли вони смiялися, то були дiйсно подiбними, хоча останнє часто викликало у Митрофана пiдозри, бо всi у сiм’ї бiлявi, а, подивись, ось Iлона майже тобi мадярченя, красива i холодна, видно, жорстока i хтива, навiть спльовував через плече, коли думав про неї, але для того, щоб не зурочити. А тодi вони зазирнули у вiкно. Генерал Паша лежав на диванi й мастурбував з зачарованим виглядом гордого обличчя, яке годилося для фотокарток, а не для подiбних споглядань чи вiдвiдин. Перед ним стояла якась картинка, i вiн раз вiд разу повертав голову. Видавалося, що голову повертає пам’ятник, щонайменше бюст. Iлона мимоволi пiдняла до грудей руки, i вихопилося у неї: «Дурепа!» Але вже за хвилину вони нiчого не пам’ятали, а просто смiялися, смiялися просто так. Пiзнiше, через багато рокiв, у лiжку з однiєю особою невиразної статi, вона автоматично увiмкне телевiзор i побачить чеченського бойовика з натхненним обличчям, i почує його промову, в якiй iшлося про те, що вiн власноручно, з великим задоволенням вiдрiзав голову генералу Пашi. Вiдрiзав повiльно, щоб той кричав i всирався, сцяв i благав. Рiзав кишеньковим, московського виробництва ножиком з авiацiйної сталi. За муки чеченського народу. Магомет єдиний пророк i так далi. На екранi затрiпотiли чорно-бiлi кадри, з’явилося обличчя Пашi, зараз подiбного на залiзничного бомжа, з заслинявленим ротом, сльозливими очима, вузьким набалушеним чолом, посiченим зморшками, над якими зависло збите в кетяги волосся. Вiн щось намагався сказати, але мова нагадувала щось середнє мiж мовою бабуїна та феньою привокзального залiзничного київського бомжа. Потiм була показана сама страта, зафiльмована невмiло дикунським оператором, але дотошно, як першокласник переписує чужий твiр, мало йому зрозумiлий, але з усiма подробицями. I лише тодi вона поцiлувала свою подругу туди, куди та вперто три роки її просила, — про це трохи пiзнiше. Пiсля того вона його не бачила, але якась тяжка i водночас легка пам’ять прихоплювала її у найскрутнiших ситуацiях i виводила з найнеприємнiшої iсторiї. Все воно буває до пори, але зараз повернемося знову трохи назад.

Вона не любила вiддаватися спогадам, але якщо вони приходили, то Iлона рацiонально процiджувала їх, розкладаючи поличками, вiдшлiфовуючи у пам’ятi так, як їй потрiбно. Це частково вдавалося. Тодi вже лежала зима, чиста i свiтла, з маленьким фiолетовим колом сонця на горизонтi. Мати, яка здебiльше вiд нудьги, щоб не кинутися в довгу чергу коханцiв, займалася вихованням доньок. Вона доходила до солодкавого маразму або до нестримної деспотiї, що було одне й те ж. Вона вибирала їм одяг, навчала правильно поводитися, говорити, наглядала за репетиторами. Вона мила їх особисто, продивляючись усi жiночi мiсця, пильно, ретельно, аж тодi вiдправляла спати. I ось так до п’ятнадцяти рокiв. Старша Нора бунтувала, але ця буря в склянцi води нiчого не давала: мати скаржилася батьковi, подаючи це зовсiм iнакше, i той строго карав правопорушницю, яка з самого дитинства надмiру любила ласощi та грошi. Трохи згодом, через кiлька рокiв, вона помстилася матерi у досить жорстокий спосiб. Тож лягав за вiкнами фiолетовий зимовий день, де тiнi переплiталися з тiнями, вiтер стрiляв кришталевою пилюкою, все западало в паморочливi синi ями i таке iнше. Мати загнала Iлону до великого мiдного таза епохи царя Тутанхамона чи навiть древнiше; зазначимо, що мати вiд нудьги та бездiяльності займалася спiритизмом, почитувала лiтературку, яку тодi ще вилучали з ужитку. Анастасiя не визнавала нiчого, окрiм широких тазiв, пила трав’яний чай з музейних чашок, обмеживши себе якнайбiльше у цивiлiзацiї. У вiдкритих дверях Iлона побачила роздягнену сестру, зi спини: пряма лiнiя плавно вiд лопаток переходила донизу, розчленяючи двi половинки сiдниць, обмальовувала їх, виточуючи красивої форми довгi ноги, як би зараз сказали, ноги манекенницi. А мати в той час працювала мочалкою. Сонце, фiолетове, наливаючи повiтря ультрамарином, сповзало за пласкi дахи. Тодi Iлона, задихаючись, сказала:

— Мамо, ти ще не терла там.

Це вона сказала холодно, тримаючи розроєнi почуття та думки, i Анастасiя почала працювати нiжно мiж ногами губкою, потiм, наче про щось здогадуючись, завмерла на хвилину i продовжила далi, проказавши:

— Ти там зовсiм вже доросла. Скоро сама будеш…

— Так… Тодi давай…

— Облиш.

I мати поплескала її любовно по голiй задницi. Сестра витанцьовувала перед дзеркалом, то збираючи на головi волосся, то пускаючи його попелястими водоспадами на дорослi вже плечi. Розставляла ноги, показуючи пух мiж ногами та рожеву плоть, нагиналася, викручувала сiдницями: вона вiдвiдувала драматичний гурток. Потiм тихо промовила, мабуть, нiчого не помiтила або не звернула уваги, що холодно, i зачинила дверi. Фiолетове сонце рожевими павуками лягало на снiг. Мати вже поклала її на тапчана i натирала якоюсь цiлительною маззю, рецепт котрої написала їй почтенна генеральша. Iлона дивилася на червоне сонце, що залiтало в проймища мiж будинками, нiчого не думала, бо мрiяти розучилася змалку, якось почувши вiд батька, що вiд пустопорожньої мрiї та балачок однi нещастя. I тут з нею сталося те: тiлом пробiгла легка судома, потiм тiло обсипало сиротами, в голову шугонуло, i вона оп’янiла, провалюючись на миттєвiсть у насолоду, до цього ще не знану; коли отямилася, їй видалося, що пройшли роки, але то були секунди: в ротi сухо, свiт якийсь мiзерний, наче звузився, i таке iнше, що слiдує вiдразу за першим оргазмом. Це було до зустрiчi з генералом Пашею. Потiм вже з’явився вiн. Це вже не про генерала Пашу, убiєнного чеченським партизаном.

Анастасiя, солодка блондинка, чистокровна, а не фарбована, елiта в кiлькох поколiннях, якщо зважити на час, який пройшов вiд переляканого натовпу матроснi, що брала Зимовий палац у далекому Петербурзi. Анастасiя з упередженим волооким поглядом зелених непроникних очей, з античним профiлем, з вiршами Кiтса на устах i зi снами про Вознесенського, з талiєю Юнони, грудьми Афродіти, обличчям царицi Савської повзала серед гостей з грацiєю шовкової гусеницi i натрапила на молодого чоловiка в картатiй сорочцi, з важким селянським обличчям, але не звiтреним, таким, як бувають обличчя селян середньої смуги. Вiн вразив її цiльнiсть. Ця потолоч, яку вона так i називала, що зiбралася на її день народження i грала на гiтарах забороненi пiснi, в той час як їхнi батьки запроторювали або вiдправляли на довiчне життя до Сибiру за подiбнi куплетики цiлi ешелони. Але час всього минає. Все так нагадує карну хронiку. Нам не лишили виходу, показавши, де вiн, той вихiд, знаходиться. Тож за короткий час встигли вихолоститися, перейняти такi-сякi звички, а тому не без пiдстав маман мала статус свiтської левицi, яка нiчогiсiнько не тямила у життi, дала одурити себе простому потомственому селюковi, напевне, не без майбутнього i не без царя в головi. Було напрочуд дивним, що Анастасiя, випещена на молоцi усiляких iнтриг, була такою дурною. Вона ще була дуже спокусливою, принаймнi ця iлюзiя жила у нiй аж до народження Iлони. Потiм, звiсно, на неї наплило, чи упало, чи вдарило блискавкою прозрiння. Вона закохалася: зi своєю осиною талiєю, медово-молочною шкiрою, шаленим iнтелектом, а ще бiльшим спадком. Вона глупо вiддалася семiнаристу, порозмовлявши з ним про рух свiтил, про єврейське питання, про нацiональнi особливостi українського сексу й iншу тягомотину. Нiч була просто чарiвною, обоє нiчого не розумiли, хоча вiн, Митрофан, поклав її на лiжко i з пiвгодини дивився довгим поглядом блазня, наче перед ним лежало тiло нещодавно загиблої. За дверима щось гуркнуло, i переляканий, як кiнь, семiнарист завалився у лiжко, що i вирiшило його долю; вiн почав шукати її губи, а вона, вдаючи романтичну пристрасть, взялася стягати з себе крепдешиновi чи кремпленовi лахи, повторюючи соковитими устами якийсь чотиривiрш давно забутого поета. Таки пiд ранок їм щось вдалося зробити, пiсля чого молодий, майбутнiй, так i не збулий священик ходив, як ковбой, розставивши ратицi, а Анастасiя хворiла, скаржачись мамi на передчаснi мiсячнi. Отими недолугими брехнями i вирiшила його кар’єру. Мама не була такою недорiкуватою, а подивилася на неї з-пiд окулярiв, закурила папiроску, сьорбнула кави з коньяком i запитала: «Хто вiн?» Коли довiдалася, що спокусник майбутнiй священик, мати задумалася, закурила другу папiроску i вже наприкiнцi, коли недопалок полетiв у попiльничку графiв Разумовських, кинула недбало: «Це, дорогуша, треба виправити, якщо ти хочеш з ним лишитися… Да, подумай, хiба мало мужчин буде у тебе на шляху… i кожен єдиний?» I очi в неї лукаво, але не зле загорiлися. Вона навiть не слухала, що Митрофан — то її найдорожчий, найчарiвнiший, найвеличнiший. Хiба мало лягало на її шляху. Матерi насправдi було незручно, зовсiм не комфортно, що її доньку, одну-єдину, як негри шльондру, взяли просто так, ну тьху, дiйсно, як чорний за пару шовкових трусiв студентку. Позорно i водночас так дерзновенно, що мати пiшла до буфета, налила собi коньяку i одним махом випила, блиснувши карими, ледь не чорними, з антрацитовим полиском очима. Проте час теж нiчого не вирiшив. Тож довелося справляти весiлля. Любов — це глина, з якої вимiшується життя, але нiколи не прийде комусь в голову споживати ту глину, якщо у нього є здоровий глузд. Тож вiдгудiли тихцем весiлля. Зять виявився на диво здiбним учнем. Вiн дiйсно виправдав довiр’я тата i мами Анастасiї, пробравшись таким робом у верхiвки ЦК, а названi родичi роззявляли з переляку та здивування роти, як цей селюк балансував на межi тюрми та могили. Головне, вони нажили немало добра, а ще двiйко дiвчат. Потiм настала криза. Криза полягала в гедонiстських уподобаннях Митрофана. Так, так. Так вона i говорила чоловiковi, заливаючись гiркими слiзьми, стаючи у позу, завжди бiля люстра, щоб бачити себе. Всю свою пристрасть, знiвечену молодiсть, хоча потайки вона зовсiм так не вважала, бо молодiсть затрималася у її свiдомостi десь спочатку, як вона зустрiла Митрофана. Її навчали подiбнiй методi, але вона ледь-ледь вульгаризувала, а ще самотнiсть нiяк не давала попрощатися з люстром, улюбленими часописами, телевiзором, телефоном i дiтьми. Вона дотошно перераховувала усiх коханок, навiть останнiх пойд, що отримували за це платню i якi приїздили на дачу в немiрянiй кiлькостi, навiть у тi часи iснувала така професiя. Iлона з великим захопленням, бо була улюбленицею тата, вiтала всi його уподобання. Це її щиро проймало i було розвагою в цьому одноманiтному життi статкiв та повсякденного лiнькування, зi снобiстським поглядом на високi вершини людського становлення, що закiнчувалося нiчною мастурбацiєю, печальною, але прекрасною.

Отодi з’явився вiн. Перед самою перестройкою. Бiлокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м’язiв, що грали пiд бiлою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горiли зiрками золотi запонки; його шкiра, чиста, як з реклами, що вона, жадiбно впинаючись очима, бачила в Гонконзi, потiм вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п’яного чоловiка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набрiолiнених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нiкуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасiя, вже поховавши у намулi повсякденної рутини, коли ранок пiнився кавою, димiвся синьо легенькою цигаркою i безкiнечними телефонними розмовами. Вона почала повнiти, робилася неохайною, часто забувала навiть почистити зуби, що було основою домашньої гiгiєни. I тут з’явився вiн, тридцятирiчний красень з римським профiлем, осовiлими жовтими очима, що усмiхалися в себе; i мати почтенного сiмейства не витримала. Вона впала в обiйми злої пристрастi. Нiчого так не збуджує людину, як чуже нещастя; iнакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивiлiзацiї. Але навряд чи Борис про це здогадувався, — так звали нового приятеля Митрофана. Борис з’явився якраз за рiк до того, як його шеф попав у немилiсть. Вiн був з тiєї породи радiсних селюкiв, що не вiдає та i не задумується про складностi життя, — воно, оте життя, радiсно лягає прямо в руки навiть тодi, коли свiт скочується у безвихiдь. Вiн мав простодушний характер, веселий i незлобливий, коли не стосувалося справ органiзацiйних та державних. Вiн вiрив у все, що робив; навiть коли комунiстичний режим упав, вiн беззастережно перекинувся до iншого табору, разом зi своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тiньовий бiзнес. Тому вiн не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасiї, а взяв її за пишнi форми i завалив у лiжко. Вiн був уродженим самцем, породистим, наскiльки можна мати породу в третьому свiтi; тож вiн був-таки справжнiсiньким кобелем, але не без своєї думки в головi: тi тяжкi iспити, що раз по разу ставило йому життя, пролiтали повз його увагу, як переляканi сiрi горобцi, — вiн напросто їх не помiчав або не хотiв помiчати. Навiть тодi, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втiлення поганського бога, хоча в питаннях релiгiї вiн не знався; в його свiдомостi не вкладалося страждання як домiнанта всього людства. Вiн був далекий, на гарматний пострiл, вiд релiгiї. Вiн щиросердно плював на всiлякi заборони. Напевне, тому за цю безкомпромiснiсть, за нахабство його i цiнував Митрофан.

Двi її доньки несподiвано зникли з поля iснування, що, звiсно, було неприпустимою помилкою Анастасiї. Нора цинiчно сказала з шиплячим присвистом, що затягне цього бiлокурого лоха в лiжко, — i таки добилася свого, посадивши власну матiр на валерiану, скинувши в чорну рiчку депресiї, але помста вийшла спонтанною, бо дiвка таки влипла, попала пiд магнетичний вплив, що випромiнювало вiчно щасливе єство Бориса. Iлона останньою дiзналася про цей вислiд подiй, бо як вона не змагалася з пристрастю, але вдiяти теж нiчого не могла. Вона нипала мiстом, мастурбувала до отупiння, пропускала уроки, випивала дешевенького портвейну, травлячись у запiтнiлих забiгайлiвках, а мати вигадувала довгi романтичнi листи, якi нiкому i нiколи не вiдправляла, поливаючи їх щедро слiзьми. Все, звiсно, перед дзеркалом. Про Норину пристрасть дiзнався батько, але промовчав, щось мугикнувши пiд носа, а потiм прямо запитав у Бориса: чи той одружиться з його донькою. Борис ствердно кивнув головою, i вони знову поринули у справи, наче нiчого не трапилося. Нора мала всi данi гарної нареченої: закiнчена театралка, вона i в життi намагалася дотримуватися подiбних схем. Вона мала вишукану зовнiшнiсть, елегантнiсть, але iнодi у її бездумних фiолетових, майже неправдоподiбних, як квiти, очах пролiтала iскорка глупоти, що i робило Нору чарiвною улюбленицею чоловiкiв. Вона була протилежнiстю холоднiй i прагматичнiй Iлонi, i хоча вона не менше тринькала грошей, але робила це з грацiєю дитини, що плескає у долонi, коли бачить роззяву-пiшохода з розваленим черепом. Вона у свої двадцять з лишнiм поводилась, як велика дитина, чого не скажеш про Iлону. Хоча це упереджена думка. Стосунки мiж сестрами доростали часом до немислимої напруги: вони уперто конкурували мiж собою. Iлона ненавидiла сестру холодною ненавистю. До цього ж ще додалася рано розквiтла пристрасть. Ця ж пристрасть пiдстьобувала солодку Нору, а ще бiльше — нелюбов до матерi, хоча останнє вона аж нiяк не усвiдомлювала через недалекiсть свого розуму. Якраз на цей складний перiод припала опала Митрофана. I скоро вiн вже заправляв на кiстковому заводi у примiськiй зонi. Про що пiзнiше не пошкодував, — за ним, як вiрний пес, подався Борис. Там, серед затхлих озер, i почалося її, Iлони, дорослiшання, якщо це можна назвати таким словом, бо вона вiд народження була розумною дiвчинкою, а тому свiт проходив крiзь її бачення, як крiзь решето психоаналiтика. Чоловiчий розум, — так вона сама про себе згодом вирiшить. Вона таки спокусить Бориса — п’яного i благодушного, розпростертого у гамацi пiд нiчним червневим небом, з бiлим полотнищем Чумацького Шляху над горбом зеленого парку, де болотяний дух вiчно сусiдить, змiшується iз запахами матiоли. Вона прийде в одному зеленому светрi, скине його через голову, рвучко телiпнувши красивими грудьми, i ляже до нього у гамак, а той не довго задумуватиметься, бридячись отiєї вiдвертостi, вiзьме її м’яко, легко, але без жаги: його навiть лякала ця дiвчина. Але на цьому все i закiнчиться, як у короткому iндiйському фiльмi. На цей перiод припадає її любов з Андрiєм Побiденком з робочого кварталу, батько якого, колишнiй iнтелiгент на прiзвисько Принц Дакарський, уславився як арабофоб, а тому мав досить високий авторитет серед усiх водiїв та робiтничого люду, а ще її той свiт захоплював i привабливо тягнув, як солому пожежа; вона бродила робiтничими кварталами, приспаними сивухою та кислим пивом, вдихаючи нiздрями той запах затхлостi та вiдчаю, вiд якого спирало горло, а нiздрi її орлиного, але витонченого носика пiднiмалися двома маленькими живими iстотами. Потiм упали лiтаки, i вона сновигала мiж трупами, причмелена, соромлячись радостi дiйства, жаху, паркого, як оцей мiсяць серпень; а потiм з’явився батько. Вiн ударив її по обличчю, i тодi вона розповiла про Андрiя, але так, як цього хотiла, як їй кортiло дiстати бiльше Бориса. Андрiй з переляку почав битися головою об стiну, бо троє в бiлих сорочках загнали його в пiдворiття, i тодi з’явився цей обiдраний Лаврентiй i розiгнав їх упевнено дрючком. Тодi, пiд нiч, вона багато чого для себе означила, — так, одним порухом, вималювавши подальше життєве пересування. На диво, вона чомусь часто уявляла, як Андрiй чує кроки, напевне, пошепки їх перераховує, збивається, але в тишi видно, як ворушаться його губи з прилиплою цигаркою, а очi наче у молодого лошака, їй робилося дуже смiшно, коли пригадувала, як вiн тiкав, вiдмiрюючи велетенськi кроки, а потiм уткнувся в стiну старого млина. I почав битися головою, обдираючи шкiру на обличчi, а батько, Борис та начальник мiлiцiї в бiлих випрасуваних сорочках стояли i реготали. I тут з’явився зовсiм незрозумiлий чоловiк, якого вона потайки страшилася, але теж тяглася до його обiдраних лахiв, ненавидячи щось таке, що її рацiональний мозок аж нiяк не мiг означити. Прийшов Лаврентiй з дрюком i вiдiгнав трьох здорових чоловiкiв. Тодi Борис пообiцяв його прибити. Але все це вона пам’ятала якось в туманi, розплило, останнi роки майже нiколи не згадуючи Андрiя, але вiн виникав попрiч її вiдшлiфованої пам’ятi, їй робилося незручно, некомфортно, але скоро вона почала трохи цiкавитися його долею, несподiвано зрозумiвши, що свiтом правлять-таки бiльше сили iррацiональнi, нiж рацiональнi, ну, принаймнi вони завжди проявляють себе так несподiвано, як пронос на безтуалетному Хрещатику.

Почалася перестройка, яку вона сприйняла надто спокiйно, навiть посмiялася iз заклопотаного батька, що цiлком серйозно готувався до тюрми, а потiм, коли перша хвиля народного обурення минула, у батька навiть з’явилися бiльшi грошi, нiж вiн мав до того, — подалася навчатися до Парижа. Але невдовзi повернулася з виглядом нудьгуючої атеїстки, заскоченої психiчною депресiєю. Принаймнi на пiвроку вона собi вигадала розвагу. Вона пожирала велику кiлькiсть шоколаду разом з транквiлiзаторами, проглядала сiмейнi альбоми, романтично так зависаючи зеленим поглядом за вiкном дачi, де вихiдними днями у сонячнiй круговертi бавилася її небога, а Нора ходила зi щасливо опущеним i просвiтленим обличчям, — вiтер м’яв яскраву одiж Карiни, що пищала вiд задоволення, наче сiренька миша. Батько плутався у мiжперестроєчному перiодi, щасливий, завалювався у крiсло, виголошуючи якiсь туманнi плани всьому сiмейству. Якраз на ту пору прийшлася мiжусiбна вiйна з чеченською братвою, i вибухи уквiтчували передмiстя потворними червоно-чорними трояндами. Батько повертався додому, здебiльше на дачу, з утомленим обличчям, але палаючими очима; йому вже нiколи було вештатися на гульню, зi здоров’ям теж з’явилися проблеми. Iнодi вiн говорив: «Ну що ж, я теж iнколи бував несправедливий!» I смiявся, втупившись в апатичну Iлону своїм сiрим прямим поглядом, вижмакавши чоло. Десь через пiвроку пiсля Парижа вона змусила батька придбати чотирикiмнатну квартиру на Володимирськiй i зi своєю нудьгою перебралася туди. Тодi-то їй i навiсили охоронцем не кого iншого, як Андрiя Лямура, що вибивав чечню з азерами з таким рвiнням, що йому простилися старi грiхи щодо шанованого сiмейства. Але цього разу мiж ними нiчого не вiдбулося. В її життi починалася нова епоха. Вона тiльки перiодично нагадувала Андрiю про свинарник. Про те, як вiн намагався вкоротити собi вiку. I тодi вона насправдi зрозумiла, що нiчого так не збуджує, як звичайнiсiньке людське нещастя. Вона живилася трагедiєю, але не жила нею, а в Лямура не було анi того, анi iншого. Банальний парубiйко, що ламав черепи чеченцям.

Потiм був чоловiк нiзвiдки. Вона так його романтично i охрестила, майже по-столичному, з хвостатими прибалачками, але по-снобiстськи грубо, людина з Хрещатика. Вiн-бо розумiв, що таке людське горе, як з нього мати зиск, а ще, напевне, що день не вiдрiзняється вiд дня, своєю гидкою потворнiстю нагадує марнiсть людського iснування. Iлонi, звiсно, хотiлося чогось крутiшого, тобто того, що б могло у її свiдомостi зайняти або навiть перескочити рiвень Бориса. Але воно повертало на своє, а, як вже зазначалося, Iлона поволi почала миритися з iррацiональним; йому перевалило далеко за сорок, вiн мав красиву, ледь з сивиною шевелюру, запалi щоки, оливкову шкiру, витонченi пальцi пiанiста або убивцi; середнього зросту, але рухливий, як бультер’єр; вiн стрiмко починав свою розмову, вправно кладучи слова в одну цiль, в одному напрямку, досить швидко, але безпристрасно, шалено, одним скачком досягаючи мети; несподiвано, пiсля потоку слiв, вiн усмiхався, блискав котячим поглядом з трикутними зiницями, i тодi весь туман, що клубочився навколо нього, враз розходився, i всi несподiвано розумiли, що це лише театральна гра, виконана на живу, тобто на публiку, i для якогось незрозумiлого багатьом ефекту. Цей дорослий чоловiк вводив Iлону в свiт сучасного, тобто вiдкривав дверi, — з нудьгуючої мажорки вiн робив просунуту, розбитну дiвчину. Принаймнi одного гожого дня так вона для себе вирiшила. Вона навiть не знала його iменi, i познайомилися вони якраз на тiй хвилi, коли вона грала романтичну дiвчинку, заскочивши дощового листопадового дня на вечiрку, де, як їй видалося чи з нудьги, чи вiд сексуального голоду, люди плели всiлякi дурницi, але вона благоговiйно їх слухала, вiрнiше, вдавала, що слухає, наповнюючи свiй вiдсутнiй, майже порцеляновий погляд зелених очей змiстом, зовсiм їй не зрозумiлим. Вона завжди вловлювала людей, якi можуть пiдкоряти iнших, заставляти думати на свiй кшталт, а заодно тримати їх поблизу себе як безвiдмовну служку, чого вона аж нiяк не потребувала, але природньо тягнулася до таких, бо вони десь там, у свiдомостi, нагадували її тата, Бориса i те оточення, куди повертатися Iлонi зовсiм не хотiлося. Тому Iлона вiдразу його вирiзнила з-помiж усiх: вiн сидiв самотньо та вiдсторонено, але всi палкi розмови накручувалися навколо нього, наче незнайомець попротягував тонкi металевi струни, перiодично смикаючи за них з холодним блиском жовтих котячих очей. Iнодi вiн вставляв якесь незначне слово, а тому глибокодумна розмова закiнчувалася гуркотом перерваного оркестрового дiйства. Тодi западала нiякова мовчанка, обличчя видовжувались, як у гончакiв, з очима, що вiд трiскучого щастя посперечатися, ткнути спiврозмовнику заковиристе, падлюче слiвце, наливалися iскристою вологою i ледь не випадали з орбiт. Надворi стояла глуха, без листя на деревах осiнь. Вiн несподiвано встав, поманеврувавши мiж спiврозмовниками, зупинився бiля неї, тримаючи мiцно в руках склянку з червоним вином, ледь кивнув головою, потiм вiдрекомендувався, але в той день iменi вона його не запам’ятала.

— Ви теж прийшли сюди за принадами вiчного людського… е… щастя? — тiльки те, здається, запитав вiн.

— Щось подiбне… — не обертаючи до нього голови, вiдповiла вона, краєм ока спостерiгаючи за його реакцiєю. Але чоловiк видавався безучасним, вiдстороненим, як генiй.

— Ви знаєте, я сам не розумiю, про що вони говорять. Самi не тямлять, що плетуть, але свято вiрять, що говорять те, що потрiбно. А значить — свята простота або глибока вiра. Я вам не заважаю?

— Зовсiм нi, але бiльшостi з того, що говорять цi люди, я не розумiю. Вiрнiше, на свою досаду, не знаю тих людей, про яких вони говорять. Правда, це дуже погано? — І тут вона одягла романтичну маску, а вiн про себе зметикував, що це вдалося майже правдиво, аби вона умiла ще змiнювати зовнiшнiсть та сам погляд. Вона йому таки сподобалася. Як простий елемент згасаючого життя, кожним днем якого треба насолодитися. Отака тобi гедонiстська стурбованiсть.

— Миколай. Майже що святий. Це не кощунство: я дiйсно вiрю в такi речi, але в тому сенсi, що вони повиннi слугувати як помiч тут, на цьому клаптику землi. Словом, простiше, — як iнструмент для досягнення успiху, але не бiльше. Вiра не потребує жертви, бо вона є самою жертвою. Ти вiриш, вiдбираючи у себе по шматку життя, яке з таким зусиллям вiдвойовував, — вiн знову подивився на неї, як кiт на мишу, своїми жовтими очима, i засмiявся: — Немає нiчого прекраснiшого для людини, як виваляти вiру в лайнi, взявши її, як предмет свого захоплення. Напевне, у цьому i є смисл життя, опозицiя до Бога. Заперечувати i водночас визнавати його iснування. А коли сивий Саваоф з’явиться у кудлатих хмарах, просто розреготатися в обличчя, чекаючи, коли його длань або накриє тебе, як муху, або простить, як слизького паразита.

Iлона зробила розумiючу мiну, але тiльки не для чоловiка з Хрещатика: вiн розумiв, що для неї подiбнi розмови звучать, як гiтлерюгендiвська пiсня на вулицях Нью-Йорка чи марш «Нахтiгаль» у єврейськiй синагозi. Але до його балачки вже дослуховувалося кiлька чоловiкiв з видовженими обличчями, кислими поглядами i одвислими задами, що звисали з модних табуретiв. На коротких нiжках вони поволi почали перебиратися, наче равлики, випучуючи антенами свої очиська. Миколай замовк i продовжував усмiхатися, дивлячись на Iлону. Вона отетерiло мовчала, бо вперше не знаходила слiв, i їй робилося нiяково, чого вона зроду не вiдчувала.

— Я в цих речах не розумiюся. Напевне, в цьому мiсцi мене не чекає успiх…