Надворi ворожило бабине лiто, стояла ультрамаринова нiч, розвiшуючи в лiхтарних пародiях на свiтло кетяги мушви, дрiбної i кусючої; авто котилося повiльно, щоб якраз встигнути до вечерні. Iлона пестила голову Гошi, що дитиною муркав у неї на колiнах, але скорiш за все уявляла, як рiвчаком спини дiвчини у срiблястому бiкiнi збiгає пiт. Лариса зацiпенiло зирила поверх голiв.

— Тодi чому вiн жорстокий? Бог чому такий несправедливий? — видихнула вона воднораз, звертаючись бiльше до чогось невидимого, анiж до всезнаючого Миколая.

— Те, чого не iснує, як i вiчне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Iлона вiдшукали свого Бога. Бог — це батько, тому вiн нiколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя iснує… — Миколай запалив сигару. — Але таїнство возвеличує людину, надає їй бiльше смiливостi, анiж вона має вiд природи. Я не сперечався, iснують якiсь духи, але вони не в силi рухати континенти, мiста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп’яття, буде обрiкати на загибель тисячi невинних завошивлених баранiв… Це зовсiм нi до чого.

По цих словах авто пiдкотило до Лаври, м’яко гойднувшись, гальмонуло, i Андрюха Лямур закурив цигарку, сподiваючись, що нарештi цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся бiблійного пророка; вiн елегантно вивiв пiд руку офiцiантку в срiбному бiкiнi. Вони одне за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки вiскi — тодi рiдкiсного пiйла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Iлона, а Лариса дрiботiла назирцi, як заблудла чи пристала не до своєї сiм’ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивiтрiлим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричi поклав хреста, шморгонув нiздрею кокаїну, простягнув слоїчка Iлонi, але та потягла його в темiнь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рiй мух в очiкуваннi, коли перестануть працювати хазяйськi мухобiйки. Iлона пiдняла червону сукню i розставила ноги.

Гоша стягнув з неї мiнiатюрнi трусики, понюхав, жбурнув на кущi й ткнувся обличчям їй мiж ноги. Бiльше нiчого не було видно: лiхтар освiтлював тiльки верхню половину, її обличчя, наче з цiльного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємницi, з тiнями на вилицях та щоках вiд велетенських вiй холодно i безпристрасно задиралося догори, i чiтко окреслене пiдборiддя лише виказувало напругу, що струшувала тiло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напiввiдкрилися, крапельки поту набiгли на чоло, — нарештi публiка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомiчно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот вiдкрився, червоний гостренький язичок бiгав пiднебiнням, губами, руки ухопили за голову Гошу, сiпнулися круглi колiна напiвзадертих у немислимiй напрузi нiг, i нарештi уста скрутились у букву о, i вона закричала, а Гоша вiдпав назад, фуркаючи, як кiмнатний пудель. Iлона покуйовдила його рiденьку чуприну.

— I я хочу-у-у-у, — пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи пiт, дивлячись на дзвiницю, патетично проголосив:

— Ми, напевне, пропустили вечерню… Ходiм… Ходiм у сонмище святинi!

I вони вiдповiдно до встановленого порядку, по ранжиру, як вiд самого початку подорожi, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував iздалеку середньовiчну фортецю.

— Як тут здорово… Як все збуджує, — нарештi пiсля кiлькагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши лiву сiдницю, i вони лише зараз помiтили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробiгла кров’яним струмком по пiдборiддю; великi синi очi з тугою втоми, взагалi вiд життя, а не вiд цiєї вечiрки, вiд гульби; вона стояла i вдавала збуджену, хоча, можливо, було i так. Професiя вибирає людину. Хлiб завжди гiркий. Миколай реготнув, зиркнув на Iлону знудженим поглядом, i в його очах ледве-ледве забiгали хтивi хитрi iскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично пiднявши пляшку, задоволено гикнув i розпочав викладати сентенцiї, в яких нiхто з присутнiх нiчого не тямив.

— О, рай для грiховникiв, тут нiкому немає мiсця, навiть сивобородому Саваофу, — лишень ми, тiльки ми. Бiльше нiкого. Ми однi в цьому свiтi. Ми, як новоприбулi, що прийшли в цей свiт благодатної святинi, де пiднiмається дух над плоттю, щоб возз’єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли вiн її вiдбирає i знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в iнший всесвiт, бо там легко виправдовуватися або взагалi не мати стидоби. Йому соромно за себе, бо вiн не що iнше, як неiснуюча субстанцiя.

Нарештi вони зупинилися бiля церкви. Чорнi, як круки, монахи чи послушники тирлувалися бiля входу. Вони поглядали на жiнок, на чоловiкiв, нарештi Iлона зважилася, пiдiйшла i культурно напитала:

— Нам можна зайти до храму?

— До храму нiкому не забороняється заходити. А лєпо спросiть у отца настоятєля. Вам на iсповєдь? Алi на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

— Ага, — зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: — Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист. Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» — «Це так збудливо!» — говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи одне на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталi. Вiн розстебнув ширiньку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» — «Як?» — «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам’ятника Лєнiну». Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

— Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

— Банально, фi, як банально… — Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є. Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в життi треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

— Тут один з моїх гаврикiв ошивається, — сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.