Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед ґаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, — дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому джипi, випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись невiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам’ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором’язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.

Будiвництво зупинилося на цiлий рiк з зовсiм дурної причини, а саме: хтось пiдклав вибухiвку пiд авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловiка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вiтряну удачу, помилилися, i в повiтря пiднялася машина з якимись поважними персонами тiньового бiзнесу, якi завiтали до монастиря. Розбиралися цiлий рiк, перешерстивши всiх в окрузi, в столицi й за її межами, але винуватцiв не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентiя з усiма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але нiхто з мiсцевої влади цього не дозволив, i щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентiй пiд наглядом двох мiлiцiонерiв, що вiд нудьги позiхали, вiдганяли комарiв i розповiдали бородатi анекдоти, зрiдка пiдганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентiй знову почав побиратися по нiчлiжках. Iнодi вiн ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирiшив, що це недобре, i пропав на кiлька мiсяцiв, а коли повернувся, то, як i минулого разу, коли вiн з’явився у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.

Так, гнаний цiєю повсякчасною тугою, пiзньої осенi до Лаврентiя серед ночi завiтав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з вiдсутнiм поглядом, безкровними губами. Вiн зупинився на порозi, але не заходив, хоча йому нiчого не заважало виламати дверi. Вiн тричi постукав, вiдiйшов на кiлька крокiв, став, засунувши у кишенi вельветових штанiв руки. Лаврентiй глянув на нього з ночi, лише сказав:

— Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом пiднявся по схiдцях. Вiн витягнув пляшку, сiв на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нiчого i не знайшов, вiдкрутив голiвку пляшцi, простягнув Лаврентiю, той подякував, прийняв пляшку з рук i поставив пару гранованих стаканiв, кiлька цибулин, окраєць хлiба, шматок сала.

— Маю надiю, що вiд такого ти не вiдмовишся!

Вiн сидiв непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у пiдлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очiкуючи, що цiєї хвилини враз усе проясниться, але горiлка вганяла його у ще бiльше отупiння, що межувало з вiдчаєм.

— Ти так i будеш сидiти? — запитав його Лаврентiй.

— Скажи, Лаврентiю, а справдi щось там є?.. — Його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

— Обов’язково.

— Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а менi нiчого не iснує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кiнцем виверне тебе навиворiт, покаже своє беззубе обличчя i прокукурiкає: все, що ти вибудовував, не варте i мiдяка. Чому одним таланить по життю, вiн, сука, навiть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибiжать i приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потiм — йому слава, та ще й яка! Слава на вiки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам’ятник вибудував — герой нацiї. Необхiдно потрапити в те необхiдне мiсце, коли тебе, як божество, пiдхоплять на руки i понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

— Страх примушує людину задуматися над тими словами, якi її до цього привели. Вiн змушує глянути на свої помилки i не робити бiльше того, чого не варто робити…

— Але ж люди всi навпаки… Навпаки. Смерть для них, тiльки смерть є тим мiрилом, що може вiдiбрати добро, полишити кохання, щастя, якщо таке iснує…

— Для чого воно тобi? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тiльки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову вiдповiдь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими вiдповiдями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смертi, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова вiдповiдь звучить пiсно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповiтам.

— Тодi покажи менi, хто, окрiм тебе, живе цими заповiтами? Людина — це свиня, i ти зi мною згодишся. Найсуперечливiша свиня, яка може бути. Хiба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрiм злиднiв, розпуки, нiчого в тому здравого немає. I як тiльки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з’явилося все…

— Окрiм спокою i вiри, — перебив його Лаврентiй, i Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горiлку.

— Людина живе каяттям, — сказав знову Лаврентiй. — На те вона i людина, щоб помилятися. Людина ще живе iспитом. Посилається вiн людинi, як вона випробування пройде, так воно i буде.

— Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як нашi попи, в яких рила позапливали вiд смальцю i вони навiть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навiть пастви.

— Ти на попiв не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук i закинув. То з тебе вийметься i вiзьметься побiльше, нiж з нерадивого пастиря. Провидiння-бо слiпо рiже, по закону, а закон над усiма, але хто тiльки дотримується букви, а не дiла, той теж гибельний чоловiк.

— Бля, тебе, старий, страшно слухати. Менi-то страшно?! Хто б сказав, то не повiрив би, а от слухаю тебе, i дме, як вiд могили.