— Скоро я пришлю її. В тому немає нiчого злого. Блуду ви не творите. I що Бог послав, не може бути блудом. Тiште одне одного словом Божим.
— Саме так, — тихо i впевнено вiдповiдав Лаврентiй i слухав Клементу.
У Лаврентiя ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслiв. Це опечалило Лаврентiя. Вперше вiн дозволив непослух. Вночi крадькома вiн пробрався у комiрчину i заходився стругати, клепати, наспiвуючи пiд носа щось iз псалмiв. Вранцi донесли головному лiкарю. Сам Єпiфан, гордо трусячи цапиною борiдкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентiєм.
— Вон! Вон! Вон! — верещав Микола Санич. — Я нє позволю, штоби здєсь распоряжалiсь бомжи! Випiсать, i пусть сєбє мастєрiт на помойкє!
Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:
— Хто тут головний?!
Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.
— Чим маю прислужитися?
Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.
— Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?
Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:
— Ну, Мiтя, починай, — i стусонув його по плечах. — Давай, воно не так страшно.
Той, кого назвали Мiтею, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося, починало набирати кумедних вiдтiнкiв.
— Поп, — почав був Мiтя.
— Вiн не поп, — писнув Єпiфан.
— Заткнись, — рявкнув Лямур.
Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.
— Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…
— Далi, чого заткнувся?!
— Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…