І уїдливо додав:
- Нам нові жертви не потрібні… (Як на теперішній час Тегеран не так вже й далекий. Всього кілька годин льоту. Але бурхливі події зрушують час, збільшують відстані (підкреслено зараз - Д.Ж.), і недосяжним стає для мене Олександр Сергійович Грибоєдов, той, що сидить, схрестивши ноги і заглибившись в читання якогось паперу в кріслі… на невисокому п"єдесталі у дворі дипломатичної будівлі в іранській столиці. Його осіняє листя високих дерев, біля ніг - велика клумба, троянди квітнуть там навіть у січні, виділяючи аромат, навіваючи оманливий спокій…)
Минуло рівно півтора століття з часу тегеранської трагедії, викликаної невиразно сплетеними англійськими підступами, ненавистю до Грибоєдова родича шаха і колишнього прем"єра Аллаяр-хана, який у той нещасливий день послав своїх людей до російської місії, щоб ті підігрівали натовп вигуками: "Пан наказав вбити російського посла…", провокаційним пострілом біля воріт посольства, злочинною бездіяльністю шаха, який до того говорив: "Хто мене визволить від цього собаки-християнина!", підбурюванням шиїтського духовенства, діями самого Олександра Сергійовича, вірного своїй клятві: "Голову мою покладу за нещасних моїх співвітчизників…" Інша епоха, інші пристрасті вирують зараз зовсім поруч з вірменською церквою в Тегерані, де в братській могилі сплять вічним сном службовці російської дипломатичної місії, які були вбиті рівно півтора століття тому.
Я до цих пір шкодую, що не поїхав тоді в Іран і не став свідком історичних подій, які нині описані нашими іранознавцями по вже написаному, як це буду робити і я, а справжнім диханням революції від паперу не віє.
* * *
Згідно марксистсько-ленінської методики, у той час іранську революцію ставили в один ряд з усіма народними рухами проти імперіалізму. Існувала розхожа фраза, що маси не бажають жити по-старому, а верхи не здатні… Революцію ділили на етапи, під час яких вона переростала в антимонархістську, а її рушійною силою оголошувалася міська біднота, кустарі і дрібні торговці (на першому етапі, після розправи шахської армією з мирною демонстрацією в місті Кумі 9 січня 1978 року). Другий етап відраховували з 8 вересня, "чорної п"ятниці", коли на вулиці Тегерана висипали мільйони людей, а вбитих армією і таємною поліцією було хоч греблю гати, і тоді рушійною силою став пролетаріат з приєднаною до нього ліберальною інтелігенцією, який впевнено рушив до третього, переможного етапу, "незалежно від волі і бажання богословського керівництва", щоб після втечі шаха Мохаммеда Рези Пахлаві з Ірану під приводом "відпустки" в січні 1979 року настав неодмінний "тріумфальний хід революції по всій країні", змітаючи двовладдя.
Застаріла фразеологія не могла приховати згадуваного у газетних статтях занепокоєння з приводу тих же самих "рушійних сил", оскільки сюди якось не вкладалася ні демократична спрямованість революції, ні її ідеологічна і організаційна релігійна основа. Все частіше говорили про "дрібнобуржуазний, реакційний" і навіть "репресивний щодо лівих і демократичних сил" характер революції. Протиріч було забагато.
І все частіше згадувалося ім"я аятолли Хомейні, який до 1 лютого 1979 року жив під Парижем, але тримав руку на пульсі революції і давав вказівки і політичні гасла її керівникам - мусульманським богословам - по телефону. Богослови і революція. Поняття явно не сумісні для догматичних мізків, які при одному згадуванні релігії зазнавали дискомфорту.
Весь світ облетіли телевізійні кадри його зустрічі в Тегерані, всім запам"ятався красивий старий чоловік, якого дбайливо підтримували, коли він спускався з літака по трапу. Відірвавшись від нього, об"єктиви відобразили океан захоплених облич…
Однак те, що проповідував і здійснював аятолла, не подобалося ні розсудливо-лицемірному Заходу, ні атеїстичному Сходу, як він називав соціалістичний табір, "із обох сторін на нього виливалися відра брехні, звинувачень в таємничій приналежності до однієї з сил, що змагалися в холодній війні". Але по-справжньому його ніхто не знав.
У секретних довідках, що поставлялися в Кремль сходознавцями "в штатському", зараз можна прочитати, що він, мовляв, був великим поміщиком, замішаним в зв"язках з гітлерівською агентурою під час війни, а після неї - одним з керівників фундаменталістської терористичної організації "Поборники ісламу". Перебріхували навіть рік його народження, додавалося кілька років, виходило майже 80, що на старців з Політбюро діяло підбадьорливо - ми молодші, поживемо ще, покомандуємо.
Так вже вийшло, що іранська революція і наш повзучий переворот назрівали майже в один і той самий історичний час. Є ще одна схожість - біля витоків обох подій стояли старці. Але на цьому збіг закінчується.
Про наших старців відомо все: і як їх саджали одного за іншим у крісло генсека в міру вимирання, і як цих старезних роботів підключали виделкою до апаратів, які підтримували їхню згасаючу свідомість, і як навколо них відбувалася заміна чесних недотеп (які вірили ще, що з безсоромного атеїстичного натовпу можна побудувати справедливе суспільство), на шкурників, які не вірили ні в що, крім "загальнолюдських цінностей", тобто грошей, які видобуваються у тіні "свободи" через пограбування мільйонів жителів "цієї країни".
Шістдесятирічний шах Мохаммед Реза здавався дурним хлопчиськом. З ним зустрічалися, коли він відвідав СРСР зі ще першою дружиною-красунею, яку звали Сурайя. Перипетії його бурхливого сімейного життя по обивательськи і не без задоволення обговорювалися. Він був ближче і зрозуміліше, і намагався здійснити якусь "білу революцію".
Що стосувалося його тісної дружби з Ізраїлем і Сполученими Штатами, то проамериканськи налаштовані радники заспокоювали старців: "Схід - справа тонка. Схід вирує і сповнений прагнення стати під егіду розвиненого соціалізму. У самому Ірані міцніє вплив прокомуністичної Народної партії (Туде). Назріває революційна ситуація і в сусідньому з Іраном Афганістані, і все можна взяти під контроль, якщо заварити там кашу і ввести обмежений контингент".
Релігійний аспект східної проблеми був добре відомий цим радникам, але вони замовчували його, тонко розрахувавши, що СРСР загрузне в цій війні - першому дзвінку занепаду і розпаду імперії.
В Америці та Ізраїлі, яким аятолла Хомейні попсував немало крові, викинувши з Ірану разом з шахом їх розвідників, радників і бізнесменів, які грабували країну, політологи і журналісти не дуже переймалися вивченням його поглядів і особистості, вживаючи досить обмежене число слів: "фанатизм", "радикалізм", "тероризм", а частіше все той же "релігійний фундаменталізм".
До речі, відзначимо, що після порушення світового балансу сил Захід-Схід та зосередження військової могутності в НАТО з політичного лексикону західних і радянських засобів масової інформації, скуплених на корені світовим сіонізмом, випало словосполучення "визвольна боротьба", яке замінювалося на негативно забарвлене слово "тероризм" . Навіть цілі держави оголошувалися "терористичними", як то Іран чи Лівія, не кажучи вже про боротьбу палестинського народу, вигнаного зі своїх територій Ізраїлем, дії якого схвалюються за подвійними мірками, які б злочини не здійснювалися.
Нотка об"єктивності в хорі паплюження прозвучала лише в статті, опублікованій 4 червня 1989 року, на другий день після кончини Хомейні, в газеті "Нью-Йорк Таймс":
"Життя аятолли Хомейні було вкрите таким туманом, так обросло міфами і чутками, що довго сперечалися, а то і зовсім не знали, ким були його предки, яке його справжнє ім"я і дата народження. Але коли він з тріумфом повернувся додому 1 лютого 1979 року (після 15 років вигнання), не залишилося жодних сумнівів щодо того, хто цей старий і чого він хоче для своєї древньої країни".