Зрештою, вечірня пригода закінчилась добре — хлопець Джійон таки приїхав — і на спині дотягнув її до дому. Але із закінченням пригоди прийшов кінець і їхнім стосункам.
На роботі Джійон оточували справді добрі люди, тому офісне життя було не таким складним, не таким стресовим і не настільки втомлювало, як вона боялась спочатку. Зарплата теж радувала — Кім Джійон часто вгощала свого хлопця, вона купила йому сумку, гаманець і багато одягу. Іноді Джійон давала йому гроші на таксі. Натомість бойфренд багато часу став проводити, очікуючи на неї — він чекав, поки вона закінчить роботу, чекав, коли у неї будуть вихідні, щоб провести час разом, чекав, коли їй нарешті дадуть відпустку, щоб поїхати кудись. Кім Джійон не могла ніяким чином впливати на те, о котрій годині закінчиться її робочий день, та й про вихідні та відпустки її повідомляли в останню чергу, не даючи можливості вибирати зручні дати, адже в команді вона була наймолодшою. Хлопець чекав на її повідомлення та дзвінки — зрозуміло, що на роботі у Джійон не було можливості часто говорити з ним по телефону чи відповідати на його смс-ки. Він дорікав Джійон за це і постійно допитувався, чому вона не може написати хоча б коротку смс-ку по дорозі на роботу, під час обідньої перерви чи знайшовши вільну хвилинку протягом довгого робочого дня. Джійон розуміла, що проблема полягає не стільки у тому, що у неї геть немає часу, а в тому, що її голова завжди була забита іншими думками та проблемами, і їй просто було не до цього. Їхня пара нічим не відрізнялася від сотень таких самих молодих пар, у яких один із закоханих працював в офісі, а інший — навчався.
Окрім всього цього, Кім Джійон постійно почувала себе винною за те, що не може належним чином допомагати своєму хлопцю з підготовкою і пошуком роботи. Вона чудово пам’ятала, як свого часу він підтримував її у такій самій ситуації. Спогади про той тяжкий період і його підтримку викликали у неї такі сильні приливи ніжності до хлопця, що німіли руки. Але щоденне життя Кім Джійон нагадувало поле бою, на якому вона була змушена безупинно виборювати своє право на місце під сонцем, і ця постійна боротьба не залишала місця на те, щоб піклуватися про когось, окрім себе самої. Розчарування накопичувалося між ними, немов пилюка, що збирається на холодильнику чи на верхній поличці шафки у ванній — її ніби й видно, і ніби й пасувало би прибрати, але руки ніколи не доходять. Таким чином Кім Джійон і її хлопець поступово віддалялися одне від одного, а той вечір, коли Джійон напилася на діловій вечері, став останньою пилинкою, яка остаточно розсварила їх.
Її хлопець знав, що Джійон собі ніколи не дозволяла напиватися до відключки, він розумів, що в той вечір у неї не було іншого вибору, адже її примушували старші за неї ділові партнери, і що між нею та тим співробітником, який підняв трубку замість Джійон, нічого немає. Та це все й не було важливо. На глибоко затаєні образи, які накопичувалися так довго, що, здавалося, уже давно перетворилися на височезний стіг сіна, упала іскра полум’я, яка враз розрослася до небачених масштабів і спопелила усі ті ніжні почуття, що ще тліли у їхніх серцях.
Після розставання Кім Джійон декілька разів сходила на побачення наосліп. Деякі з цих побачень пройшли успішно, і вона ще кілька разів ходила з цими хлопцями на повторні побачення у кіно чи в ресторан. Усі потенційні партнери були набагато старші за неї, мали непогану кар’єру і, як здогадувалася Джійон, більшу зарплату. Вони робили те, що колись лежало на плечах Джійон у стосунках — оплачували ресторани, купували квитки в кіно та театр і дарували їй подарунки. Та ні до кого у неї не виникло почуттів, тому серйозних стосунків із цих побачень так і не вийшло.
Компанія, у якій працювала Кім Джійон, прийняла рішення створити відділ планування. Увесь цей час робота компанії базувалася на тому, що вони знаходили клієнтів, у яких була уже готова маркетингова стратегія і чітко проставлені цілі, а вони допомагали їх реалізувати. Але така робота створювала постійні обмеження, адже їм доводилося догоджати клієнтам за всіма пунктами. Тепер вони хотіли піти іншим шляхом — створювати маркетинговий проект самостійно, а під нього уже підбирати клієнтів, пропонуючи їм готову стратегію. Хоча такий підхід не гарантував моментального доходу, у перспективі модель ділових стосунків, у яких компанія займає позицію лідера, за яким йтиме клієнт, обіцяв стабільний приріст і значні прибутки. Більшість працівників були дуже зацікавлені у новому напрямку, і Джійон не стала винятком. Кім Иншіль назначили начальником нового відділу, і Кім Джійон підійшла до неї, щоб попросити взяти її в команду:
— Хм, а що, хто-хто, а ви маєте впоратися, — сказала начальниця.
Хоча Кім Иншіль була не проти, та Кім Джійон не потрапила у новий відділ. У команду відібрали трьох менеджерів вищого, ніж Джійон, рівня, а також двох її колег-чоловіків, які прийшли в компанію одночасно з нею. Новостворений відділ враз набув слави своєрідного елітного спецпідрозділу, від чого Кім Джійон і Кан Хесу, дівчина, яка теж почала працювати одночасно з Джійон, відчули себе обділеними. Вони встигли зарекомендувати себе краще, ніж колеги-чоловіки — старші працівники навіть полюбляли жартувати, що от ніби й вибрали їх чотирьох одночасно, за одними і тими ж критеріями, чому ж тоді хлопці ніяк не можуть наздогнати дівчат? Звісно, вони не працювали погано, але все ж таки складніші завдання зазвичай довіряли дівчатам.
Незважаючи на ці розмови і на те, що у всіх чотирьох був абсолютно різний характер, вони ні разу не сварилися і завжди були дружніми. Але з тих пір, як хлопців перевели у відділ планування, усе змінилося. Вони перестали переписуватися у спільному чаті, перестали робити перерви на каву з дівчатами, ходити разом з ними на обід і в бар після роботи. Коли дівчата перетиналися з ними в коридорі, вони лиш ніяково кивали головами, вітаючись, але при цьому відводили погляд. Врешті найстаршій з-поміж них, Кан Хесу, це набридло, і вона організувала спільний похід в бар.
Вони пили допізна, але ніхто не п’янів. Зазвичай в такі вечори колеги любили по-дурному жартувати, нити про тяжке офісне життя і пліткувати про співробітників, але того разу атмосфера була серйозніша — тон вечора задала Кан Хесу, розповівши про свій недовготривалий службовий роман:
— Між нами вже все закінчилося. Тільки не питайте і не намагайтеся вгадати, хто це. І нікому не розказуйте! Почуваюсь паршиво — втіште мене якось, абощо.
Кім Джійон почала перебирати в голові всіх неодружених співробітників, аж враз її осяяло, що таємний коханець не обов’язково має бути холостяком. Від цієї думки у неї розболілася голова. Хлопці глушили пиво. Один із них раптом заговорив про свого молодшого брата, який закінчив університет і уже понад рік шукає роботу. Він сам і досі виплачував кредит на навчання і хвилювався, чи безробітному братові, борги якого були ще більші, взагалі вдасться колись розрахуватися з банком. Другий співробітник, почухавши потилицю, невпевнено сказав:
— У нас що, вечір признань? Тоді давайте і я приєднаюся: по правді кажучи, я думаю, що не підходжу для роботи у відділі планування.
У той вечір за кухлем пива Кім Джійон дізналася багато нового. Працівників у відділ планування обирав директор компанії особисто. Менеджери старшої ланки були обрані тому, що вони мали сформувати міцну базу для роботи відділу, а хлопців обрали тому, що відділ планування задумувався як довгостроковий проект, на що дівчата, як вважав директор, не годилися. Він обґрунтовував це тим, що обсяг та інтенсивність роботи у новому відділі робили неможливим баланс між роботою та особистим життям, особливо в тому випадку, коли мова йшла про заміжжя чи виховання дітей, а отже, співробітники-жінки апріорі не могли гарантувати довготривалу самовіддачу. Директор також не бачив сенсу в тому, щоб покращувати умови роботи для жіночої частини колективу. Він був твердо переконаний в тому, що краще інвестувати час і кошти у розвиток тих співробітників, які можуть витримати напружений робочий графік, аніж полегшувати роботу тим, кому важко з нею справлятися. Саме через це Кім Джійон і Кан Хесу постійно доручали найскладніших клієнтів — не тому, що їм більше довіряли, а тому що директор наказував не переобтяжувати зайвий раз більш перспективних, на його погляд, працівників-чоловіків.
Кім Джійон здавалося, що вона вперто намагається знайти вихід з лабіринту без виходу. Рідні підбадьорювали, казали йти до кінця, а якщо треба — йти напролом, але Джійон розуміла, що це — бізнес, головна ціль якого — заробляти гроші, а отже критикувати директора за те, що той намагається отримати максимальну вигоду з мінімальними витратами просто безглуздя. Та хіба правильно віддавати перевагу хоча й моментальному, але короткостроковому прибутку? На що перетвориться світ, у якому керуються лише матеріальною вигодою? І чи будуть щасливими ті, хто житиме в такому світі?
Мало того, Джійон дізналася, що її співробітникам-чоловікам пропонували вищу зарплату ще з моменту співбесіди. Після всього того, що вона почула того вечора, ця новина не справила на неї такого шокуючого враження. Кім Джійон глибоко розчарувалася і подумала, що вже не зможе довіряти начальству і працювати з такою ж віддачею, як і раніше. Та уже наступного ранку, коли вона встала, а у крові не залишилось ні краплі алкоголю, Джійон зібралася на роботу, ніби нічого й не сталося. На роботі вона, як завжди, старанно виконувала доручені начальством завдання. Єдине, що змінилося — Джійон тепер не відчувала того піднесення, що було раніше, і довіри до старших співробітників теж як і не було.
Серед країн Організації економічного співробітництва і розвитку Південна Корея є країною з найвищим показником різниці у зарплатах чоловіків та жінок. Згідно з даними за 2014 рік, середньостатистичний показник розриву в заробітній платні у країнах ОЕСР становить близько 16%, але у Кореї цей показник сягає 37%[26]. Крім того, згідно з результатами опитування для визначення індексу «скляної стелі», проведеного журналістами англійського журналу «The Economist», Корея посіла останнє місце і отримала статус країни, у якій жінкам працювати найскладніше[27].
2012 — 2015
Перша зустріч батьків Кім Джійон та Джон Дехьона відбулася в одному з корейських ресторанів на Каннамі, неподалік автовокзалу. Після обміну декількома ввічливими фразами: «Приємно познайомитися», «Ви, мабуть, втомилися, добираючись сюди», за столом запанувала мовчанка. Раптом Мама Дехьона почала нахвалювати Кім Джійон, при тому, що за весь період їхнього знайомства бачила її всього лише двічі. «Ваша донька така чемна, люб’язна і турботлива. Уявляєте, вона запам’ятала, що я не п’ю кави, і на наступну нашу зустріч привезла трав’яний чай, а коли ми говорили по телефону, одразу помітила, що мій голос звучить застуджено», — казала вона. Насправді, чай Джійон купила за рекомендацією консультанта в магазині, просто назвавши свій бюджет на подарунок, а про застуду згадала, бо тоді був сезон грипу, а не тому, що помітила, що голос мами Дехьона звучить якось по-іншому. Той факт, що її дії, яким вона не надала особливої ваги, можуть трактуватися багатьма способами, змусив її насторожитись. Мама Джійон, усміхаючись від радості за те, що майбутня сваха так добре відгукується про її доньку, сказала:
— Дякую вам за такі добрі слова. Джійон, хоч і доросла, поратися по дому геть не вміє. Та це моя провина, у мене такий характер, що я не давала дітям й шансу щось зробити вдома — люблю робити все сама.