— Що ти робиш?! Хто дозволив?! Здуріли! Геть!
Водій, побачивши такий натовп, що на всіх парах пер до нього, розмахуючи мітлами, лопатами й косами, зупинився. А коли відчинив дверцята кабіни, то виглядав дещо переляканим.
— Що сталося? — запитав він.
Мешканці будинку під номером сім кільцем оточили кабіну та навперебій пояснювали, що тепер тут їхній парк, їхнє озеро, а сміттєзвалища вже нема, його забрали, і нема чого тут більше привозити сміття й сипати його в озеро. Вислухавши цю словесну зливу, водій мить помовчав, а потім усміхнувся.
— Так тут толока? А я вже думав, що гайдамацьке повстання. Бо он ваші гайдамаки з косами стоять.
— Хто дозволив висипати будівельне сміття в озеро? — з притиском запитав пан Забродський. — Ми подамо в суд на вас!
— А я що? Я звичайний шофер! А навіщо ви тут прибираєте? Цю територію давно продали під забудову сестрам Захланським. Болото, яке ви називаєте озером, мають засипати. А через рік тут будуть стояти нові багатоповерхівки.
— А як же парк? Як же столітній дуб на острові? — питали себе сусіди. — Як же наші пікніки? Як наша грядка з жоржинами? Як коропи й рибалка?
— Де ж буде жити Тиціан? Невже його переведуть у каналізацію? — з жахом вигукнув Дмитрик, не переживаючи тепер, що хтось розкриє таємницю водяникового існування.
— Усе залежить від нас! Нас багато, і ми не дамо забрати озеро і парк! — бабця Фрося затрясла над головою мітлою та з усієї сили гримнула її держаком по капоту вантажівки. Водій хряпнув дверцятами і, тихо лаючись, поїхав геть, у сірі нутрощі новобудови.
Розділ 5
Мер і акція протесту
На місці колишнього паркану за очеретами, де вчора висипали будівельне сміття, тепер височіла галька, на яку поклали широкий дощаний поміст і велику трибуну. Біля трибуни стояв величезний білборд (ну ду-у-у-уже велика дошка для реклами), з якого приязно-хижо всміхалися будівельні магнатки Львівщини сестри Захланські. Схоже, вони були близнятами. Хай там як, з білборду на всіх дивилися дві блондинки, обкладені однаковим густим макіяжем, в однакових сукнях, обвішані перловим намистом. Збоку від них на великому плакаті красувався мер міста Мирон Іванович Триндикало, з такою ж приязною, але трішки винуватою усмішкою. Видовжене обличчя з кущистими бровами, великі очі, обкидані зморшками, блискуча залисина та модний костюм із сорочкою робили його схожим на черепаху, яку змусили вистромити голову зі свого панцира й усміхнутись. Під Захланськими великими літерами було написано: «Ваша майбутня квартира в новому мікрорайоні Озерному». Напис під світлиною мера менше впадав у очі: «Довіряйте Триндикалу! Він завжди говорить правду! Наш новий мер — старий мер Триндикало!»
Навпроти плакатів і трибуни налаштовував відеокамеру оператор. Очевидно, прибуло місцеве телебачення. А он і їхній білий фургончик стоїть під вербами. Оператор направив камеру так, щоб у кадр потрапили білборд, плакат і трибуна між ними, які чудово затуляли дерева й озеро позаду.
Мер стояв біля помосту й нервово перебирав пом’яті аркуші. Коло нього бігала колами, мов коза на прив’язі, секретарка пані Ангеліна, висмикуючи в нього з рук одні аркуші, подаючи натомість інші, обтріпуючи його піджак від пороху, щось йому пояснюючи.
— Як прямий ефір? А якщо я закашляю або пчихну? П’ять хвилин на мера? Чому так мало?! Яка реклама? — тихцем обурювався мер.
До трибуни підійшли сестри Захланські. Наживо вони виглядали значно старшими, ніж на білборді, але такими ж причепуреними і розмальованими. На руках ці жіночки тримали однакових йоркширських тер’єрів сталевого кольору, песики явно нудилися.
До цієї компанії на височезних підборах пішла телеведуча місцевого каналу Аліна Шприха. За нею, наче чорні змії, повилися мікрофонні кабелі.
— Усі готові? За десять секунд починаємо! — гукнув оператор, махаючи руками й прикипівши оком до видошукача.
— Як починаємо? — мер зірвався з місця й потрапив у кадр.