У темряві своєї кімнати, за покликом тіла, вона відкривала власні відчуття, відкривала з такою ж старанністю, з якою тренувалася за балетним станком, її глибоке дихання червоніло за повіками, і вона тремтіла, дізнаючись, якою її створила природа. Це не було фетишем чи звичкою, скоріше, це була таємна часточка її душі, про яку вона, дорослішаючи, дізнавалася все більше. Вона насолоджувалася своїм таємним «я». Однак цілком невинним, дитячим та природним це також не було. Вряди-годи вона відчувала потребу в гострих, заборонених відчуттях і міцно заплющувала очі. За вікном несамовито вирувала гроза, а вона, сама вражена собою, тримала у своїх довгих пальцях зігнуту лебедину шию ручки прабабусиної щітки, рухаючись у такт зі спалахами блискавки. Відчуваючи все більшу жагу, ледь стримуючи захоплення, вона рухалась усім тілом, затамувавши подих, і раптом находила найсолодша хвиля задоволення, коли ручка проколювала її, немов комашку під склом. Слава Богу, тепер вечорами після балетної школи вона сама розчісувала собі волосся.
Хоч Домініка й мала кількох випадкових друзів, приятельських стосунків з однокласниками не заводила. Вона була лідером класу, зосереджена й зацікавлена в самому лиш прогресі трупи, в результатах, тріумфах на змаганнях з іншими школами, особливо з рештою шкіл Санкт-Петербурга, духовного центру російського балету імператорського стилю. Домініка розповідала своїм утомленим подругам-балеринам про чистоту московської школи, її справді російський характер. За спиною всі називали її кликушею, відьмою, новою російською жінкою, гладіатором, зіркою, сектанткою, істинно віруючою. «О, замовкни вже», — думали вони.
У двадцятидворічної Соні Мороєвої, імовірно, лишався останній рік, аби перейти з академії в Большой, та позаяк змагатись того року випадало з Єгоровою, шансів майже не лишалося. Вона все своє життя займалась лише танцями, була донькою члена Думи й до самих кісток зіпсованим та марнославним дівчам. Чесно кажучи, Соня була у відчаї. Вона безрозсудно спала з хлопцем із трупи, білявим гострооким Костянтином — неймовірно ризикована річ, адже якби про це дізналися вчителі, вони обоє гарантовано вилетіли б зі школи. Але після п’ятнадцяти років в академії вона знала, коли в школі буває безлюдно, коли сауну ніхто не відвідує, а також, скільки часу в них є на гарячі зустрічі, під час яких її гнучкі ноги задиралися за голову й вона шепотіла Костянтину на вушко, як кохає його, притискалася до нього стегнами, злизуючи піт з його обличчя і благаючи зберегти її кар’єру, її життя.
Досвідчені учні балетної школи знають про анатомію, суглоби та травми стільки ж, скільки й лікарі. Костянтин, у своїй кролячій ненаситності піхвою Соні, чекав, коли опиниться в парі з Домінікою. Відпрацьовуючи па-де-де в заповненій залі, коли вона стояла на пуантах, він з силою наступив їй на п’ятку, від чого її нога неприродно хруснула, кольори змішалися, світ завертівся чорним виром, і вона зігнулася від нестерпного болю та повного колапсу. Її відвели до медпункту, однокласники стояли, завмерлі й бліді, уздовж станка, Соня блідіша за всіх. Домініка поглянула на неї, помітила на обличчі той винуватий вираз, ту сіру міазму, яка невидимою хмарою вирувала над її головою, і все зрозуміла. За столом у медпункті її нога стала чорною, баклажанно-пурпуровою — найгірше, що може трапитись. Від стопи підіймався, пульсував біль. Лікар пробурмотів: «Травма суглоба Лістфранка в середньому відділі стопи», і після ряду ортопедичних обстежень та операцій, після того, як їй на щиколотку наклали гіпс, Домініку виключили з академії; її кар’єрі танцівниці, десяти рокам її життя, настав кінець. Ось так раптово, ось такий фінал. І всі улесливі слова про те, що вона наступна Уланова, розчинились. Керівники, вчителі, тренери — нікому вона більше не була потрібна.
У роки свого дорослішання вона навчилася контролювати всезростаюче «буйство», та тепер його не спиняла, смакувала в горлі. Вона істерично обдумувала план викриття Костянтина та Соні. Їх також виключили б, якби розкрилася їхня змова, та зрештою, Домініка зрозуміла, що не здатна на таке. Вона саме тупо розмірковувала над власним майбутнім, коли подзвонила мати.
***
У батька стався серцевий напад, і він помер на шляху до клініки «Кремльовка» в Кунцеві, де обслуговували привілейованих та заможних громадян. Він був найважливішою людиною в її житті, її наставником, її захисником, а тепер його не стало. Вона б притисла його руку собі до щоки, розповіла б про виключення з балетної школи, про віроломство однокласників. Вона попросила б його поради, запитала б, як бути далі. Сама вона, може, й не знала цього, та Василій прошепотів би своїй ідеалістичній доньці, що можна закохатися в державу, та держава не відповість взаємністю, ніколи.
Два дні по тому Домініка сиділа в маленькій вітальні їхньої квартири, права нога загіпсована, очі сухі, витончена шия та високо піднята голова. Її мати сиділа поруч, вбрана в чорне, тиха й спокійна. Будинок заполонили гості, десятки людей, які прийшли віддати шану, — академіки, артисти, урядовці та політики. Звук їхніх голосів заливав повітря відтінками зеленого, кольору, який асоціювався в неї зі смутком та скорботою і який, здавалося, витісняв із кімнати все повітря. Домініці важко дихалося. З кухні принесли закуски, традиційні млинці з червоною ікрою, копчену осетрину й форель. На буфеті парував срібний самовар, стояли графини з мінеральною водою, фруктовий сік, віскі та крижана горілка.
Потім перед диваном замаячив дядя Ваня, схилившись над її матір’ю, промовляючи слова співчуття. Брати ніколи не були близькими, їхні характери та інтереси були ледь не полярно протилежними. Домініка не знала напевне, чим саме він займався, та хтось колись згадував літери КГБ чи СВР. Він підійшов ближче, сів поруч, його м’язисте обличчя за кілька сантиметрів від неї розвіювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що він оцінює її в жалобі, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До її горла знову підкотився клубок, і мати потяглася, щоб потиснути їй руку. Тримайся.
— Домініко, мої найглибші співчуття, — сказав Ваня. — Я знаю, якими близькими ви були з батьком.
Він потягнувся і по-батьківськи її обійняв, щока до щоки. У нього був міцний одеколон («Houbigant» з Парижа), що пахнув лавандою.
— Дозволь також додати, що я співчуваю у зв’язку з твоєю травмою і тим, як вона вплинула на твою кар’єру.
Він кивнув у бік її гіпсу.
— Я знаю, якою чудовою ученицею ти стала, і в танцях, і в школі загалом. Батько завжди тобою дуже пишався.
Він відкинувся на диван, коли поруч проходив наступний родич, потискуючи руки.
До цього моменту Домініка лише дивилася на Ваню, не промовляючи й слова.
— То які в тебе тепер плани? — спитав він. — Мабуть, університет?
Домініка знизала плечима.
— Не знаю, чого чекати далі. Танці були моїм життям, тепер треба шукати щось інше.
Вона відчувала його пильний погляд.