Вождь щось гукнув до венедів. Четверо міцних чолові­ків з племені підняли із землі свіжовитесаного важкого дубового хреста. Андрій порухом руки показав хлопцям, що і вони мають підставити свої плечі під цю ношу. Іль­ко став попереду, там, де закінчувався довший брус. Ас­кольд із Павлом узялися за краї поперечини, а Борис за другий край довгого бруса. Вождь із воїнами стали попе­реду процесії, жерці розташувалися одразу за хрестом, за ними попросили йти Надію, якій доручили нести глиня­ну сулію з дніпровою водою. На плечі дівчини вмостився невагомий Лахудрик. Поряд пішли люди з племені, а ос­таннім, убраний у сліпучо-білі шати, спираючись на горі­хову патерицю, рушив Андрій.

Шлях був неблизький. Сонце піднялося вже високо і добре припікало. Вузька стежина, що спочатку крути­лася берегом Почайни, почала забирати вгору вздовж річища струмочка, туди, де височіли один навпроти одного крутосхили, порослі дерезою та подекуди гло­дом і калиною. Високо в небі, віщуючи добру годину, шугали ластівки. Першим покликаний Апостол Анд­рій ішов до своєї київської гори.

До самої вершини венеди прорубали у кущах широку просіку. Хід із хрестом повільно піднявся нею. Стало вид­но далекий обрій за Дніпром та неозорі ліси і оболоні.

Венеди заходилися копати вузьку яму, куди встано­вили хрест. Відтак добре затрамбували та обклали заз­далегідь принесеним камінням. Андрій узяв у Надії сулію з дніпровою водою і хрестоподібним рухом з чо­тирьох боків окропив хреста.

— Щойно, — заговорив Андрій, звертаючись до усіх, — ми поставили тут хреста Господнього. Цей знак є символом мук і смерті, які прийняв Син Божий на хрес­ті. І символом Його Воскресіння. Це знак поширення благодаті Божої на ваш край, що небесним сяйвом зійде на гори ці, та постання тут колись благодатного міста Ки­єва із сотнями храмів Божих. Благодать у світі видимому здатні відчути і сприйняти лише люди. У цьому світі не­має благодаті там, де немає людини. Бо лише людина має душу безсмертну, яку в її тіло, зроблене з праху земного, вдихнув Бог Одвічний. Майже за тисячу років сюди зно­ву буде принесено хрест як символ благодаті, і знов у во­ді Борисфену охрестяться люди, як відбулося це сьогодні вранці. Але весь цей час житимете на цій землі ви та на­щадки ваші, і благодать Господня завжди перебуватиме з вами, бо вже зараз ви віруєте у Бога Вишнього — Творця всього існуючого. Нехай благодать Божа повсякчас буде з усіма вами! — закінчив Андрій.

У літньому мареві усі несподівано побачили золотий зблиск над білими баштами численних храмів, що раптом постали на пагорбах над Славутичем. Видиво? Ні — Диво! Було добре видно кожного хреста, деталі оздоблення дзвіниць і церков, виразно чулися дзвони. Венеди, люди з почту Андрія та молоді кияни зачаро­вано дивились на дивовижно змінені обриси гір. По­троху картина майбутнього Києва почала розвіювати­ся, ніби пасма легких хмар на вітрі...

— Хай буде по волі Бога Небесного, — схилив голо­ву старший жрець.

— А тепер вшануймо Його за нашим звичаєм, — сказав вождь. — Ходімо до учти.

Усі рушили до іншого схилу, що колись зватимуть Старокиївською горою. Там, неподалік кам’яного жер­товника, який з чотирьох боків обступили дерев’яні ідоли праслов’янських богів, венедські жінки на траві постелили сувої полотна, на яких у великих полумис­ках поставили рибу, хліб, їстівне коріння, трави-приправи, а також мед та чисту джерельну воду у високих глечиках.

Старший жрець поклав на жертовник по кілька шматків від кожної страви. Вождь запросив сідати, сам подаючи приклад, а головний жрець шанобливо звер­нувся до Апостола:

— Знак хреста в нас також вшановується як символ Бога Небесного. Не мук і смерті, але добра і любові, джерелом яких справді є Він.

— Любов не відокремиш від страждань, як і світло від темряви у світі. Тож ми однаково розуміємо цей знак Божий, — відказав Андрій. — Мені незабаром вже час рушати до галери, щоб засвітла відійти від бе­рега. Я повертаюся до Ойкумени через Понт Евксинський. Охороняйте хрест мій — він-бо запорука май­бутньої величі краю і народу вашого! Ось!

Учта тривала довго. Багато чого було сказано і почу­то. Багато чого лишилося не виголошеним, але й те збагнули та зрозуміли усі, хто був там...

Андрій підвівся, вклонився, подякував за гостинність, благословив присутніх і пішов униз крутосхилом до бе­рега, спираючись на свою патерицю. З ним разом руши­ли і Аскольд, Павло, Ілько, Борис та Надія з Лахудриком.

На березі люди, які прийшли з Андрієм з міст на узбе­режжі Чорного моря, вже закінчили вантажити галеру і чекали на нього. Табір лишився порожній. Андрій вос­таннє запросив молодих людей з домовичком до свого простого прихистку. Всі посідали попід стінами. На до­лівці було покладено Книгу та жезл-скіпетр Аратти.

— Моя подорож до цих берегів завершилася, — мовив Апостол, звертаючись до молодих людей. — Я й не спо­дівався, що у неї буде таке добре закінчення. Виявилося, що ці місця не порожні. Тут живуть гідні й красиві люди, ваші пращури. Тому, Аскольде, вівтар Аратти подарував тобі Книгу, і ти подружився з нею. — Андрій узяв Кни­гу і вклав її в руки хлопцеві. — А ще ти маєш віднайти золоту Чашу брамінів. Павле, візьми мою патерицю. Покладеш її на вівтар Аратти і сам зрозумієш, як використовувати її для добрих справ. — Апостол віддав хлопцеві свою горіхову патерицю, з якою до цього ніко­ли не розлучався. — Ільку, ти можеш управляти силою жезла-скіпетра Аратти, але ще на тебе десь чекає і золо­та Сокира кшатріїв. Борисе, на цих горах і ти знайдеш свого золотого Плуга. Коли зимове сонце зрівняє ніч і день, вийдуть кияни кликати золотого Плуга. Виходь то­ді й ти з ними. Не зважай на тих, хто казатиме, що то по­ганський звичай. Бо добро і щирість віри не можуть бу­ти огидні для Нього. Надіє, ти також знайдеш річ, яка допоможе здійснити те, що загадано тобі. І тобі, створін­ня сил світу невидимого, домовичку і бакалавре Лахудрику Пенатію, доведеться ще допомагати друзям у справах їхніх. Нехай добре тобі ведеться! Ось! — Андрій по­гладив домовика по голові.

Лахудрик був зібрався щось сказати, але у нього ви­йшов лише якийсь тихий чи то писк, чи то схлип, і він сховався в невидимості.

— Пам’ятайте: час настав! І нехай буде з вами у доб­рих справах Бог Вишній! — закінчив Андрій, підвівся і вийшов з куреня.

Молоді люди рушили за ним. На березі Апостол обійняв кожного і піднявся дерев’яними східцями на корму галери. Команда довгими веслами відштовхну­ла її від берега, дніпрові хвилі підхопили корабель, і він стрімко рушив униз за течією.

Першим покликаний Апостол Андрій ішов назус­тріч своїй важкій і невідворотній апостольській долі.