– Слухай, малий, не знаєш, чого там стільки людей зібралося?

Хлопчик відкрив був рота, аби відповісти, та, вгледівши чужого дядька, насупився й, перестрибнувши канаву, що тяглася вздовж дороги, сховався за тином. Ці малі поліщучата – справжні дикуни. Чисто партизани якісь, ніколи нічого в них не дізнаєшся. До всіх сторонніх ставляться обережно, навіть із ворожістю.

– Ходи, я тобі цукерку дам! – Дем’ян висунувся з вікна автомобіля. Та де там – пацан вже зник по той бік плоту.

Прапорщик інстинктивно лапнув себе під лівицею, аби переконатися, що кобура не порожня. Якось не подобалася йому ця переміна в селі. Лише за годину, максимум за півтори все було тихо, а тепер ніби мурашник, до якого хтось впер палицю…

Він зупинив машину, позираючи, де б розвернутися. Чуття підказувало: рухатися далі надто ризиковано. Ще з Майдану не полишає те відчуття тривоги – ніби попереджає якась сила. Ознаки нескладні: смокче під ложечкою й сіпається ліва повіка. Якщо так – треба негайно вшиватися, і якнайшвидше. Два рази на Майдані через те врятувався. Одного разу, коли стояли за спинами ВВ-шників, їхній підрозділ засипали камінням із саморобної катапульти. А він перед тим – бо засмоктало – вирішив відійти, щоб перекусити. Саме в той час здоровезна брила вгатила саме в те місце, де він стояв у строю, відскочила й перебила ногу напарнику. Іншого разу, коли пішли на штурм біля стадіону, знову та ж картина: раптовий тик і напад голоду. Вийшов з лави, сховався за колону, щоб заточити бутер,– аж раптом у його побратимів полетіло кілька «коктейлів Молотова», і двоє «беркутів» загорілися. Знову підфартило.

Відтоді злютився, але й став забобонним. Почав прислухатися до таємних підказок тіла. От і зараз: око декілька разів смикнулося, несамовито затріпотіла повіка. Треба негайно їхати звідси, але ті кляті канави, наполовину з водою, навіть для «Хаммера» серйозна перешкода.

Переконавшись, що іншого виходу немає, Дем’ян увімкнув задню передачу.

– Може, ви нас випустите, ми вже самі дійдемо? – несміливо запитала жінка.

– Сиди! – гаркнув прапорщик, одночасно позираючи назад: їзда на задній потребує особливої уваги.

– Та це ж той дядько, що приїздив із Додіком! – раптом оглушливо заверещав малий, визираючи з-за плоту.

До машини одразу кинулося кілька чоловіків. Ага, впізнали! Дем’ян пригальмував, водночас у ньому прокинувся мисливський азарт. Зараз він розкидає цю сволоту. Хай скупаються в канаві, а хто не встигне – я тут ні при чому!

Він зловтішно посміхнувся, включив другу й натиснув на газ. Машина верескнула гумою, зірвалася з місця й ринула просто на людей. Перші встигли відскочити, дехто, дійсно, прямо в канаву. Інші, менш похопливі, були відкинуті бампером. Та прапорщик не зупинявся, а далі тиснув на газ.

– Що ти робиш?! – закричала Катерина й шарпонула кермо. Машину кинуло в кювет. Дем’ян ліктем вибив кермо із рук жінки, другим ударом повернув її на місце. Катерина знепритомніла, мала несамовито заверещала. Прапорщик ввімкнув задню й знову вибрався на дорогу. Вулиця спустіла, лише позаду лежав збитий чоловік. Ще одного двоє молодиків тягли через канаву до чиєїсь хати.

– Що, слабо з Дем’яном тягатися? Та я таких рагулів пачками клав! – Його очі спалахнули зловісним вогнем.

Мала відчайдушно репетувала. Від цього вереску Дем’янові нерви здали. Він відчинив дверцята машини й виштовхнув дівча на дорогу. Двоє заручників зараз йому ні до чого, проте жінку треба лишити – може, знадобиться.

Знову запищала гума протекторів – прапорщик погнав позашляховик до того місця, де залишив Додіка: той точно розповість, що тут діється. Чи не попереджав майор про «поліську республіку»? Але тут це не пройде, я тим сраним бурштиновим сепарам влаштую республіку!..

Прапорщик скерував важку автівку просто в натовп, що юрмився під Ганиною хатою. Люди почали розбігатися навсібіч, парубки й діти поскакали в канаву, лише жінки й неповороткі старі лишилися на дорозі. Хтось біг до кладки, аби не стрибати у воду. Гаразд, зараз він покаже, де раки зимують, помститься за хлопців, що згоріли від майдаунів! Ще трохи, ще…

Машина на шаленій швидкості наближалася до натовпу.

– Хто не вспів…– реготнув Дем’ян, знову п’яніючи від першої крові – як тоді, у січні чотирнадцятого.

Аж раптом напереріз позашляховику по хисткому місточку викотилася здоровезна фіра, завантажена гноєм. Конячку пришпарював батогом дужий поліщук, що стояв збоку й правив возом. Дем’ян не встиг загальмувати, бо подумки вже шматував бунтівників, які – він чомусь був певен у тому – зазіхали саме на його життя. Глухий удар. Фіра перекинулася, гній посипався на дорогу, упряж розірвалася, а наляканий кінь галопом помчав уперед дорогою. Передок «Хаммера» застряг у потрощеному возі.