Люк відкрився. «Божевільний, що ти робиш?» ледве не закричав я. Штурман махнув рукою — і пасажир провалився в люк. І раптом вигук командира: «Ліворуч, зверху… винищувачі! Вогонь!» Довелося натиснути на гашетку. Я вже догадався, де знаходиться бомбардувальник і чиї це винищувачі, але наказ є наказ. І я стріляв, сер. Про те, що сталося потім, сер знає, певно, краще.
Сержант, видно, втомився. Лоб його зблід і вкрився потом. Поранений очікуюче дивився в очі генералу, наче той зараз повинен вирішити його долю.
«Хлопчину, ще не встигли зіпсувати», подумав Степаничев і запитав:
— Що ви робили до вступу на службу в авіацію?
До армії Герберт Прейс працював в радіомайстерні і був чесною людиною. Він і зараз поводить себе чесно, він розповів російському слідчому всю правду про цю нехорошу затію. Але було б добре, коли б про їх розмову все ж не довідалися в штабі 3-го авіаз"єднання. Як-не- як, а вдома у нього лишилися мати й сестра. «Ви мене розумієте, сер».
Степаничев пообіцяв Прейсу, що начальство сержанта не буде знати про його розповідь, побажав радисту видужати і вийшов.
ЗУСТРІЧ
Поїзд мчав, розтинаючи густе повітря жаркого дня. У вагонах безпорадно гули вентилятори. Верхні четвертинки вікон, всупереч залізничним правилам, були відкриті з обох сторін. Завжди ввічливі, але суворі в усьому, що стосувалося порядку у вагонах, провідники намагалися не помічати свавілля пасажирів: вони й самі мліли в застебнутих доверху формених кітелях. Вокзальні термометри показували плюс 34 градуси в тіні. В купе не чутно було звичних непоспішливо-довгих дорожніх розмов, і лише диктор радіовузла в"ялим голосом нагадував, чого не можна робити в дорозі. Погрожуючи якоюсь статтею тарифних правил, він переконував, що проїзд на дахах вагонів заборонений. Але, незважаючи на задуху, здається, ніхто й не збирався лізти на вагон, а якби кому й прийшло в голову це зробити, то навряд чи він почув би грізне застереження диктора.
В першому купе дев"ятого вагона пасажири азартно грали в доміно на чемодані. А за стінкою повний мужчина в піжамних штанях і сітчастій майці, дістаючи в саквояжа кошлатий рушник, повідомляв супутникам:
— Один чемодан уже проламали, за інший взялися.
Спека не спадала.
Хлопчина в футболці, дивлячись у вікно на синіючу прохолодою смужку лісу на горизонті, тоскно промовив:
— А там, мабуть, джерельні озера! Вода хо- о-олодна. Ех, пірнути б!
На нього подивилися так, як дивиться голодна людина на того, хто розповідає про спосіб приготування котлет по-київському. Лише один пасажир цього купе — молода людина в шовковій безрукавці—здавалося, не мучився від спеки. Сівши до вагона, він акуратно повісив сіренький, вигорілий піджак, забрався на верхню полицю і проспав дві години. Тепер, сидячи навпроти хлопчини в футболці, він дивився у вікно на гори. Очі його, обрамлені темними, високо піднятими біля скронь бровами, ставали то яскравосірими, то збляклими — залежно від миготіння світла й тіні у вікнах. Очевидно, в такт своїм думкам він повільно гладив пальцями довгий— від кисті до ліктя — рожевий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.
Сонце, наче і йому стало жарко від власних променів, заховалося, нарешті, за хмаринку, схожу на сніговий замет. Але задуха не спадала. Радіовузол вже передавав морські пісні Утьосова. Пасажири мріяли про свіжість моря.
В кінці вузького коридора хтось голосно, з ледь помітним кавказьким акцентом вигукнув:
— Антон Іванович, генацвале! Насилу тебе розшукав! Весь поїзд два рази оббіг. На ходу посадочний взяв, на ходу у вагон ускочив. І все, розумієш, із-за Рибохльостова. Ніяк проект не наважиться підписати. От перестраховщик!
Вся ця тирада була, очевидно, адресована товстій людині, яка вийшла покурити в коридор, бо у відповідь залунав її голос:
— Але все ж підписав? Ви в якому вагоні, Костянтин Никифорович?