Зосереджена, строга, в сіренькому світрі.

Зарясніли на чолі краплинки поту,

Світло-синя косинка тремтіла на вітрі.

І так ця буденна, непоказна краса і самої дівчини, і її праці вражає поета, що він завершує вірш якимось по-людському щирим вигуком: «І забуть це не можна, їй-богу, не можна!»

Але, мабуть, найпереконливіше свідчення творчого «виросту» поета дають ті ліричні образки, роздуми-медитації про себе й навколишній світ, ті щемливо-прекрасні картини природи, в яких, власне, і виявилась непересічна особистість Малишка-художника. Такими є поезії «Бусел», «Липневий день мандрує пішки», «Соняшники», «Струмок», «В далекім полі тануть журавлі...», «Жайворонок», «Ластівки щебечуть попід стріхою», «Дощик за вікнами плаче»,— втім, усіх не перелічити, їх на кінець 30-х років набирається вже чимало. Світ у них постає на диво конкретним, багатобарвним, багатозвучним, а головне — несподіваним, побаченим особливим поетичним зором. А саме в цьому і полягає естетична функція поезії: навчити нас, читачів, сприймати прекрасне не тільки в слові, а й у самому житті, що навколо нас і в душі людській, відкрити нам це життя у його неповторності, у тих його виявах, що збагачують наші уявлення й почуття. І прочитавши, скажімо, Малишкову мініатюру, що починається строфою,—

В далекім полі тануть журавлі,

Як видиво навіки неповторне,

Лише вітрів притишені валторни Возродять звук, даруючи землі,—

ми вже інакше поглянемо на журавлиний ключ, що справді — тане вдалині, мов розчиняючись у далекому просторі, лишаючи по собі невловний смуток; ми уважніше вслуховуємося у принесене вітром (чи не здійнятим журавлиними крилами?) відлуння журавлиного курликання, в якому таки бринять басовиті мелодії валторни... І таких поетичних прозрінь у творчому доробку Малишка стає дедалі більше.

. Наприкінці ЗО^х років у творчості Малишка з'являються й поступово наростають тривожні мотиви, пов’язані з думкою про можливість війни. Спочатку, правда, ця думка втілюється головним чином у співзвучних тодішнім настроям абстрактно бадьорих гаслах («гнівом, порохом, вогнем били ворога й поб’єм!»), але потроху вона набуває суворіших й реалістичніших контурів, живої конкретності:

У пізній час ударить грім В небес широку стелю,

Тривога війде в рідний дім,

Шепне: — Вдягай шинелю...

(«У пізній час...»)

Зіткнутися з реальною, поки що «малою» війною Малишкові довелося у визвольному поході на західноукраїнські землі, в якому він брав участь і враження від побаченого втілив у поетичному циклі «Листи червоноармійця Опанаса Байди». Але передчуття грізної небезпеки, яку ніс фашизм, не відступали, навпаки, переростали в упевненість, що суворе, тяжке для народу й Батьківщини випробування ще попереду й воно неминуче. Малишко в уяві вже бачить себе «правофланговим рядовим, заспівувачем першим». 1940 р. в збірці «Жайворонки» публікується його вірш «Сурмач», яким пізніше, уже в розпал Великої Вітчизняної війни, поет відкриє свою книгу «Битва» (1943).

І все ж у пошуках морально-психологічної опори, необхідної в майбутніх випробуваннях, Малишко знову повертається до історії, до визвольної боротьби рідного народу, до подвигів героїв, імена яких з гордістю бережуть люди в своїй пам’яті. Так народжується у переддень війни його поетичний цикл «Запорожці» (частково надрукований у збірці «Жайворонки», він увійшов пізніше в книгу «Битва» і згодом поповнювався новими віршами: тема довго не відпускала від себе поета, даючи йому багатющий матеріал для осмислення завжди актуальної для нього проблеми історичного зв’язку поколінь).

Написані про далеке минуле, вірші цього циклу внутрішньо пов’язувалися з сучасністю, вони були суголосні тому станові людського духу, який народжується «в грози важкім передчутті», коли знецінюється показна бадьористість, коли зникає бажання хизуватися хоробрістю, коли людина постає в своїй справжній суті, коли думка про можливу власну загибель здається далекою і дрібною, а душа підноситься в жаданні очищення. У цих віршах немає пафосної трагедійності, в них —виплеск живого чуття до людей, яким випали на долю не тільки подвиги й посмертна слава, а й нелегкі життєві дороги, тяжкий ратний труд, втрати друзів і бойових соратників, звичайна людська втома і сум розлук — все те, з чого, зрештою, складається це антилюдське явище *— війна.

Проте інколи зв’язок історичного минулого й сучасності поет прагне унаочнити, вияскравити; з цього погляду показовий один з кращих віршів циклу, написаних вже пізніше, на досвіді, здобутому на війні.

ІЗ

Уставай, моє сонечко, з темного лугу,