Уже в ранніх віршах-оповідях про героїв громадянської війни читацьку увагу привертає не лише особа героя, а й особа поета, його ставлення до героя, з яким у автора завжди існує духовна близькість, гармонійна спорідненість,—не випадково досить часто у віршах зустрічаються такі уточнення-визначеиня, як «мій друг», «мої брати», «хто ж вони? Все родичі мої» тощо. Ці вірші пройняті і щирою зацікавленістю долею героя, і співчуттям до нього, і почуттям відповідальності за справу, за ідею, яку той втілював у життя, і тривожним почуттям вини перед загиблим (а вірші про громадянську війну переважно були присвячені їм), і завжди — вдячністю за здобуте високою цінове і дароване нинішнім поколінням щастя жити.

До речі, ця рідкісна здатність відчувати свою безпосередню, людську єдність з «об’єктом» творчості своєрідно реалізувалася і в Малиш-кових віршах про природу, в пейзажній ліриці, де такою ж близькістю, такою ж живою увагою і любов’ю завжди зігріте все, що потрап-* ляло в поле художнього зору поета — і одинокий листок у сорочечці поруділій, і горобина в червоній фартушині, і згорблена, немолода черемуха, і посивіла під холодною росою трава. Ці дивовижно точно підмічені деталі і складають цілісний портрет рідної природи в її розмаїтості і красі; однак у цьому образі відтворюється не тільки об’єкт, а й. суб’єкт творчості — особистість поета, його відчуття єдності зі світом, з людьми, з природою. Звідси — вражаюча конкретність образів, у кращйх його поезіях,

І у віршах про громадянську війну кожний герой — конкретний і кожний по можливості згаданий поіменно. Останнє для поета важливо, він це підкреслено декларує: -

Заходьте в пісню, рідні імена,

Ставайте в ряд із долею моєюг..

Вірш «Бійці», звідки взято процитовані рядки,— один з прикладів того, як послідовно прагне поет зберегти в людській пам’яті імена тих, хто лежить у сивих від часу братніх могилах. Однак і тут акцентоване те, що долі їхні так чи інакше переплетені з долею і особою поета. Адже сьогодні його доля складається щасливо саме тому, що за неї віддали своє життя люди революційного покоління.

У поезії «Корнюша» Малишко оповідає про Корнія Івановича Залізняка, уславлює його подвиг, що якоюсь мірою нагадує подвиг Івана Сусаніна. Але не самим тільки подвигом він близький і дорогий автору, а й тим, що був лісником («лісним комісаром»), тим, що всією душею любив природу і совісно служив їй; у тому, що в нашому мирному житті «від моря до гаю налилися жита, нову пісню співає сосна золота», автор вбачає частку й його, Корнієвої, праці, його турбот. Прагнення змалювати героя не лише життєво правдиво, а й відкрити в ньому риси, які особливо цінувалися самим поетом, розкривали його уявлення про людину духовну, душевно прекрасну, котра відповідає його власному ідеалу,— дуже характерно для Малишка.

Хрестоматійно відомим став вірш Малишка «Опанас Біда» — про відчайдушно хороброго кулеметника, що на своїй легендарній тачанці мчав, як вихор, фронтами громадянської, наводячи жах на ворога, і несподівано потрапив у полон. Кульмінаційна ситуація небуденна: ворог у своїй злобі хоче повісити його за ноги, Опанас же виявляється безногим. Але не заради ефектного фіналу поет вибудовує такий сюжет. Спираючись на національну^градицію, що йшла від легенди про витязїв-запорожців (традицію, своєрідно використану ще Гоголем), Малишко знімає трагедійність, ситуації прийомом, поширеним .у середньовічній сміховій культурі:

І стоїть та шляхта, розгублена й бліда,

В очі їй сміється Опанас Біда!

і виявляється в цьому сміхові, у глузуванні з ворога, у презирстві до самої смерті.

Трагедійність у творчості Малишка, що притаманна всій радянській літературі, завжди несе життєстверджуюче начало («О кров, пролита нашими людьми, ти напоїла землю недаремно!»). Але печать особистості поета проступає і тут у характерному для нього світлому ліризмі, яким овіяні оповіді про героїв і події минулого.

Важливо відзначити й інше: в революції і громадянській війні поет вбачає найвагоміший історичний акт, що визволив трудящий народ нашої країни від самодержавства, багатовікової класової експлуатації та соціальної несправедливості, і це виповнює його гордістю за новий, соціалістичний лад. Саме в світлі історії, у зіставленні з історією він сприймає в ці роки сучасність,— тільки як виборене нарешті торжество справжньої краси людських відносин і щастя вільної праці,— в цьому особливість його підходу до зображення дійсності у перший, довоєнний період творчості.

Точно вловив загальну тональність поезії Малишка цих років критик В. Іванисенко. «Ранні вірші А. Малишка [...] чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя. Основний мотив його лірики — радісне здивування перед багатством земної і людської краси. І поет немовби поспішає схопити, запам’ятати серцем, передати словом ту красу, нічого не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя. Мотив радості

і молодого щастя так і б’є з переповненого серця поета. Прозорі, світлі картини, прості, співучі слова, щирі, непідроблені почуття — такі риси ранньої творчості А. Малишка». І далі: «Поет малює щасливу людину. Щастя її — у відчутті своєї злитності з іншими людьми, з рідною батьківщиною. ї красу земну він оспівує тому, що знає: вона потрібна для людського щастя» ².

Справді, саме слово щастя стало певним «знаком», під яким розвивалася творчість Малишка тих літ, це слово було мовби камертоном, який визначав тональність його віршів про сучасність, їхню провідну мелодію.

...Розгорнулося щастя Над землею моєю...

(«Пейзаж»)

...Пісня наливається мов колос,

Щастя спіє у моїм саду.