Вона глянула на мене зі звичним презирством і почала завантажувати одяг у пральну машину. Тоді її обличчя перемінилось і вона виглянула з-за сушарки, щоб краще мене бачити. Помітивши ноутбук, її очі розширились. Я швидко його закрив і почав запихати в рюкзак, але знав, що було вже занадто пізно. 
— Дай його мені, Вейде, — наказала вона, тягнучись до ноутбука. — Я можу закласти його, щоб сплатити оренду.

— Ні! — закричав я, вивертаючись від неї. — Ви що, тітко Еліс. Він потрібен мені для школи.

— Що тобі потрібно, так це виявити вдячність! — гаркнула вона. — Всі інші тут сплачують оренду. Я втомилась від твого паразитування!

— Ви забираєте всі мої продуктові ваучери. Це сповна покриває мою оренду.

— Нічого в біса не покриває!

Вона знову спробувала вихопити ноутбук у мене з рук, але я відмовлявся його відпускати. Вона обернулась та потупотіла до своєї кімнати. Я знав, що буде далі, тому швидко ввів команду, яка заблокувала клавіатуру та стерла жорсткий диск.

Тітка Еліс повернулась через кілька секунд зі своїм все ще напівсонним хлопцем Ріком. Рік був постійно без сорочки, бо любив хизуватися вражаючою колекцією тюремних татуювань. Не кажучи ні слова, він підійшов і загрозливо підняв на мене кулак. Я здригнувся та передав ноутбук. Вони з тіткою Еліс вийшли, обговорюючи, скільки ж можна отримати за комп’ютер у ломбарді.

Втрата ноутбука не мала великого значення. У мене було ще два запасних у сховку, але не такі швидкі, і мені доведеться перезавантажувати всі медіа-файли з резервних дисків. Суцільний геморой. Але я сам у цьому винен. Я знав, на який ризик йду, приносячи сюди щось цінне.

У вікно пральні почало проникати темно-синє світло світанку. Мені здалось хорошою ідеєю піти сьогодні до школи трохи раніше.

Я одягнувся так швидко і тихо, наскільки це можливо, натягнувши зношені вельветові штани, мішкуватий светр і завелике пальто, з яких складався весь мій зимовий гардероб. Тоді взяв рюкзак і виліз на пральну машину. Вдягнувши рукавички, відкрив вкрите інеєм вікно. Я виглянув над нерівним морем дахів трейлерів і арктичне ранкове повітря защипало щоки.

Трейлер тітки був верхнім у «стеку» з двадцяти двох пересувних домівок, що було на рівень чи два вище за більшість стеків довкола нашого. Трейлери на нижньому рівні розміщувалися на землі або на своїх оригінальних бетонних фундаментах, а блоки, складені над ними, були підвішені на укріплених модульних риштуваннях, безсистемних металевих решітках, які будувались частинами протягом багатьох років.

Ми жили в стеках Портленд-авеню, розтягненому вулику знебарвлених олов’яних взуттєвих коробок, що ржавіють на берегах І-40, якраз на захід від зруйнованої серцевини хмарочоса Оклахома-Сіті. Це було скупчення з понад п’яти сотень окремих стеків, пов’язаних між собою саморобною мережею перероблених труб, стрижнів, опорних балок та містків. Навколо дедалі ширшого зовнішнього периметру стеків розташовувались шпилі десятків стародавніх будівельних кранів (які складали ці ж таки стеки).

Верхній поверх або «дах» стеків наче клапті покривав масив старих сонячних батарей, які забезпечували додаткову енергію нижнім рівням. Збоку кожного стеку звивалась вгору та вниз в’язка шлангів та гофрованих труб, постачаючи до кожного трейлера воду та відносячи нечистоти (розкіш, недоступна у деяких стеках міста). До нижнього рівня (відомого як «дно») діставалось дуже мало сонячного світла. Темні, вузькі смужки землі між стеками були забиті кістяками закинутих автомобілів та вантажівок, їхні паливні баки спорожніли, а шляхи для виїзду давно перекриті.

Один з наших сусідів, містер Міллер, якось пояснив мені, що трейлер-парки, як наш, спочатку складались з кількох десятків мобільних будинків, розташованих на землі акуратними рядами. Але після падіння нафти та початку енергетичної кризи, біженці з сусідніх приміських та сільських районів заполонили великі міста, спричинивши масовий дефіцит житла. Нерухомість в межах пішої прогулянки від великого міста стала надто цінною, аби витрачати її на пласкі мобільні будинки. Тоді в когось визріла блискуча ідея, як виразився містер Міллер, «складати всіх до біса», щоб максимізувати використання землі. Ідея здобула широку популярність, і трейлер-парки по всій країні швидко перетворились у стеки як наш — дивний гібрид нетрів, скватерних поселень і табору біженців. Тепер вони розкинулися на околицях більшості великих міст, усі переповнені переселеними селюками, як мої батьки, які — відчайдушні до роботи, їжі, електрики та надійного доступу до ОАЗи — покинули свої вимираючі містечка та використали останні запаси бензину (чи в’ючних тварин), щоб перетягти свої сім’ї, автофургони та мобільні будинки до найближчого мегаполісу.

Кожен стек у нашому парку складався щонайменше з п’ятнадцяти мобільних будинків (з домішками автофургонів, транспортувальних контейнерів, трейлерів «Ейрстрім», або мікробусів «Фольксваген» для різноманітності). За останні роки багато стеків виросли до двадцяти та більше одиниць. Багатьох людей це змушувало нервуватися. Обвали стеків не були рідкістю, а якщо опори риштувань вигинались під невдалим кутом, ефект доміно міг збити ще чотири чи п’ять сусідніх стеків.

Наш трейлер був біля північного краю стеків, який піднімався до розваленого шляхопроводу. Зі своєї вигідної позиції у вікні пральні я міг бачити тонкий потік електричних транспортних засобів, що повзли потрісканим асфальтом, перевозячи вантажі та працівників до міста. Поки я дивився на похмурий обрій, над горизонтом визирнув яскравий промінь сонця. Споглядаючи схід, я подумки виконав ритуал: щоразу, коли я бачив сонце, нагадував собі, що дивлюся на зірку. Одну з понад ста мільярдів зірок у галактиці. Галактиці, яка є лише однією з мільярдів інших галактик у видимому всесвіті. Це допомагало мені дивитись на речі об’єктивно. Я почав так робити після перегляду наукової програми початку вісімдесятих під назвою «Космос».

Якомога тихіше я вислизнув з вікна, і, вчепившись у віконну раму, зісковзнув вниз холодною поверхнею металевого облицювання трейлера. Сталева платформа, на якій стояв трейлер, була лише трохи ширшою і довшою ніж він сам, залишаючи по всьому периметру відступ завширшки близько півтора фути. Я обережно опустився, доки ноги не опинились на цьому виступі, а тоді потягнувся і зачинив за собою вікно. Схопив прив’язану на рівні талії мотузку, що слугувала за поручень, і став просуватись виступом до кута платформи. Там можна було спуститись на каркас риштування, схожий на драбину. Я майже завжди обирав цей маршрут, коли залишав трейлер тітки чи повертався. До сторони стеку були пригвинчені розхитані металеві сходи, але вони тряслися і стукали об риштування, тож я не міг користуватись ними, не виказуючи себе. Погані справи. У стеках по можливості краще бути непомітним та нечутним. Поблизу часто бували небезпечні та відчайдушні люди, які могли вас пограбувати, зґвалтувати, а тоді продати ваші органи на чорному ринку.

Спуск плетінням металевих балок завжди нагадував мені старі платформери типу «Donkey Kong» чи «BurgerTime». Я вхопився за цю думку кілька років тому, коли написав свою першу гру під «Atari 2600» (обряд посвячення у мисливці, як конструювання першого світлового меча для джедаїв). Вийшла пародія на «Pitfall» під назвою «The Stacks», де потрібно було переміщатись крізь вертикальний лабіринт трейлерів, збирати викинуті комп’ютери, шукати бонуси у вигляді продуктових ваучерів та уникати наркоманів і педофілів на шляху до школи. У грі це було значно веселіше, ніж насправді.

Спускаючись униз, я зупинився біля трейлера «Ейрстрім», що знаходився на три рівні нижче нашого, де жила моя подруга місіс Ґілмор. Вона була милою літньою жіночкою за сімдесят, і, здається, завжди прокидалась безглуздо рано. Я заглянув у вікно і побачив, як вона човгає по кухні, готуючи сніданок. Через кілька секунд вона мене помітила і її очі загорілися.

— Вейде! — сказала вона, відчиняючи вікно. — Доброго ранку, мій любий хлопчику.